Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька
рівно опинишся серед українців. Бо вони в ГУЛАГу вже складають п’яту частину, Гено. Мову підучиш. Фактично опинишся як на Західній Україні. Ліс валити будеш. Або яку магістраль побудуєш. Вирішуй, що тобі до душі. Вибір невеликий.
Майор лише кивнув, мовляв, дурницю бовкнув. Начальник продовжував:
– Так що, Гено, наостанок ти ще послужиш батьківщині. Ну от. І там, цілком імовірно, заслужиш не просто нагороди, а – бойові медалі. Бандоунівців яких пристрелиш. Розробиш парочку, яких ще перекувати зможемо. Красота! Ти ж не воював? От і нагода тобі підвернулася.
Але зблідлий Геннадій Петрович останніх слів його не чув і глибокодумно промовив:
– Цікаво… Отой вираз – розробляти. Я чую це постійно. Ми розробляємо кожного другого.
– І це правильно. Бо ворог не спить.
– Не те… Розробляємо, а отже – вистежуємо, залякуємо, примушуємо співпрацювати. Цікаво, скільки таких, розроблених, і справді з нами співпрацює? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помінялись ролями чи вже стали ними?
Запала ніякова тиша. Начальник не відповів. Натомість промимрив щось в нечіткій, такій не притаманній йому манері:
– Таке… – Потім виправився і додав:– Я люблю інше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всіх тих, кого треба. А інші вже давно завербовані або усунуті. Але я радий, що ти розумієш усю серйозність і значення нашої роботи.
– І нашої ситуації, – додав майор.
– Ні, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.
Чекісти розмовляли в одному з бездонних підвалів-карцерів сірого моноліту по Володимирській вулиці тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кілька секунд. Геннадій Петрович нічого не відказав і не перебив відлуння останніх слів начальника.
По дорозі додому майор картав себе за останні кілька хвилин розмови з шефом, постійно прокручував сказане в голові.
«А як же мої церковники?» – він зволікав, хоча й розумів, що це нічого не дасть. Однак ниття на затятого чекіста, його шефа, точно б не подіяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже міністерство вкрай раціональне. То навіщо переучувати підлеглого? Застругувати цей олівець по-новому, коли можна писати і так, огризком?
– Нікуди не подінуться твої церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Уніатами. Не переживай.
– Ви ж казали – бандоунівцями?
– Бандоунівіці й уніати – це одне ціле. І цій гідрі давно пора відтяти всі голови. Я б і сам поїхав. Однак галичанську говірку навряд чи зможу достеменно відтворити. А об’єкти ці хитрі… Їх не проведеш. Ти ж із Житомирщини?
– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстріл.
– Досвідчений військовий, з вищою освітою і потрібними навичками. Звісно, тебе проінструктують. І відправлять на курси покращення вимови.
– А вас куди направляють?
– Випросив собі викладацьку посаду у школі контррозвідки. З трудом… – Максим Ігорович зітхнув, але йому не вдалось зіграти сум ані