Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька
транслювали вже повним ходом по німецькому ТБ, в Радянському Союзі якийсь суцільний технічний провал з радіоглядацьким простором…
Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.
А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять дев’ятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням – у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.
Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин – офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився…
У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою – все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.
Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…
Однак, повернімося трохи назад.
Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.
І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.
І все ж тоді нічого не відбулося.
А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сім’ї, ні любові. А потім з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».
Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з літа сорок восьмого по літо п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.
І