Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька

      Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.

      Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».

      Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися – їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.

      Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.

      Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.

      «Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі його кімнати постала Тоня з рішучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею він побачив незадоволену мармизу сусідки – це їй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку білу хустинку, до речі, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволі, неквапливо, мов вуж, сповзала, чіпляючись за тканину сукні, з її плечей. Нарешті вона підвела очі на нього:

      – Ти хотів познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переїду до тебе, хочеш?

      Майора знагла застали. Він тільки розвів руками:

      – Місця вдосталь…

      Цією фразою було вирішене квартирне питання Тоні та її сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Років зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.

      Розділ другий

      Аля