Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька
Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини… Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж – корінні кияни… Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були… А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме – у вересневий Київ сорок першого.
Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді… Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть… Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.
Льоня її перебив:
– Ось, значить, яким був твій рятівник? Обіцяв кулю в груди?
– Та ні… Не він би стріляв, а патрулі німецькі на дорогах. Ти не розумієш…
Це вже потім пан Ярослав мені розповів, що він якраз приїхав до Києва на базар, коли увійшли німці. А у нього свині саме в Бортничах у хліві – це на околиці, саме там були війська вермахту, коли ми вже через Дніпро переправились. Свиней вісім голів. На ринку – своя точка. Тож він залишився. Хочеш – не хочеш, якісь контакти мав із німцями. Колабораціоністом, значить, вважався. Хотів порятувати своє майно. Затримався, аж тут… Підпали на Хрещатику… А вже наступного дня вивісили ці оголошення. Я пам’ятаю кожне слово…
І Аля почала цитувати:
«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Доктерівської (коло кладовища)14. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний».
Ну? Коротко і ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що відбувається. Горе таке… Війна, Хрещатик підірвано, німці в місті. Ми йшли, як та худоба, як свині пана Ярослава, на заклання… Мозок відмовлявся аналізувати. Він просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.
Так ось. Він тоді саме проїжджав поблизу. Збирався геть із Києва. І коли зчинився лемент – вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навіщо він так вчинив? Так і не зміг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.
І кому
Український текст писала людина, не надто обізнана в тодішній топоніміці. Адже вулиці Доктерівської в місті не було (малася на увазі Дегтярівська). Помилково подано назву й другої вулиці. Іноді її справді писали «Мельника», проте офіційна назва – Мельникова.