Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
любили один одного? Не кидай їм ані грана влади, яку треба було б ділити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить імперії. Тоді вони любитимуть одне одного й підтримуватимуть, разом будуватимуть.
Отож батько жорстоко покарав їх за марний гармидер їхніх сварок:
– Імперії, – казав він, – немає діла до ваших скандалів. Полководець безперечно має коритися губернаторові. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмів командувати. Й покараю полководця за те, що не вмів коритися. І раджу вам мовчати.
І на території від краю до краю люди примирилися між собою. Вкрадених верблюдів повернули. Дружин-перелюбниць простили або прогнали. Кривди виправили. Той, хто корився, був облещений похвалами того, хто командував ним. Йому відкривалися джерела радості. А той, хто командував, був щасливий показати свою могутність, звеличуючи свого підлеглого. А той пропускав його вперед під час усіх бенкетів, щоб старший сів першим.
– І це не тому, що вони були дурні, – казав батько. – А тому, що слова мови не несли нічого, що було б варте цікавості. Навчися не дослухатися до словесного вітру й міркувань, які дають людям змогу помилятися. Навчися дивитися далі. Адже їхня ненависть не безглузда. Якщо кожен камінь не буде на своєму місці, немає храму. А якщо кожен камінь на своєму місці й служить храмові, тоді має значення тільки тиша, що народжується з них, і молитва, яка твориться там. А хто слухає, коли озивається каміння?
Ось чому я не цікавився проблемами моїх полководців, що приходили до мене й благали шукати в діях людей причини їхніх незгод, щоб я відновив лад своєю справедливістю. Але в тиші своєї любові я пройшов крізь табір і бачив, як вони ненавидять один одного. Потім покинув табір, щоб розповісти про все Богові на молитві:
«Господи, ті, що поділяються, вже не будують імперії. Адже хибно вважати, ніби вони припиняють будувати через те, що поділені. Дай мені настанови про башту, будувати яку треба закликати їх і яка дасть їм змогу віддавати себе під час праці, дарма що в кожного різні сподівання. Башту, яка полонить усе їхнє єство і наповнить кожного бажанням піклуватися про неї в усій її величі. Мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не вміє зібрати всіх людей під своє крило. І вони ненавидять один одного, бо їм холодно. Адже ненависть – це завжди невдоволення. Всяка ненависть має глибокий сенс, який домінує над нею. Різні трави ненавидять одна одну й пожирають одна одну, але не одне дерево, де кожна гілка приростає процвітанням інших гілок. Дай мені шматочок твого плаща, щоб я зібрав під ним своїх воїнів, хліборобів, учених, чоловіків, дружин і навіть заплаканих дітей…»
XVI
Отже, про чесноту. Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли розмовляти зі мною про чесноту:
– Бач, – казали вони мені, – їхні звичаї розбещуються. Саме тому й розпадається імперія. Закони мають бути суворіші, слід запровадити жорстокі покарання. І стинати голови тим, хто не виконує обов’язку.
А я собі думав:
«Мабуть, і справді треба стинати голови. Але чеснота – це передусім наслідок.