Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
своє місто…
XVII
Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вітер. Я кидав виклик штучності мови. А коли мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли і сказали мені: «Народ бунтує, ми пропонуємо тобі бути вправним…» – я відіслав своїх полководців. Адже вправність – лише марне слово. У творчості не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, більш нічого. А якщо ти, йдучи до однієї мети, вдаєш, ніби йдеш до іншої, яка відрізняється від першої, то тільки той, кого дурять слова, повірить, ніби ти вправний. Адже ти засновуєш, зрештою, тільки те, до чого ти йдеш, більш нічого. Засновуєш тільки те, чим переймаєшся. Навіть якщо переймаєшся, щоб боротися проти. Я засновую свого ворога, якщо воюю з ним. Я його виковую й загартовую. А якщо я марно вдаю, ніби в ім’я майбутніх свобод я посилюю свій примус, я засновую тільки примус. Якщо я воюю, щоб домогтися миру, я засновую війну. Мир – це не стан, якого досягають завдяки війні. Якщо я вірю в мир, завойований зброєю, і якщо я роззброююсь, я гину. Адже я не зможу утвердити мир, якщо не засную миру.
Будувати мир – це будувати досить великий хлів, щоб у ньому могло спати все стадо. Це будувати палац, досить просторий, щоб у ньому могли зібратися всі люди, не забувши нічого зі свого майна. Не йдеться про те, щоб відібрати те майно й тримати там. Будувати мир – це домогтися від Бога, щоб він дав свій пастирський плащ, який дасть змогу прийняти людей з усім діапазоном їхніх бажань. Як-от мати, що любить своїх синів. Один несміливий і ніжний. Другий палко хапається жити. Третій, можливо, горбатий, миршавий і нерозвинений. Але всі вони у своєму розмаїтті зворушують її серце. І всі в розмаїтті своєю любові служать її славі.
XVIII
Ось чому цього вечора, видершись на вершину чорної скелі, я розглядав ген далеко чорні плями свого табору, що завжди мав трикутну форму з вартовими на кожному розі, завжди мав рушниці та порох, а проте дуже близький до миті, коли його звіє, зітре й розпорошить, мов порохняве дерево, і я простив людям.
Адже я зрозумів. Гусінь умирає, коли утворює лялечку. Рослина вмирає, коли стає насіниною. Кожен, хто зазнає перетворення, відчуває смуток і страх. Усе в ньому стає непотрібним. Всяке перетворення – це тільки цвинтар і жалі. Ця юрба чекала перетворення, зуживши стару імперію, що вже нічого не могла відмолодити. Адже не лікують ані гусінь, ані рослину, ані дитину, яка перетворюється й вимагає, щоб знову почутися щасливою, повернутися в дитинство й побачити, як знову стала цікава гра, що вже набридла, знову відчути лагідність материнських обіймів і смак молока, – але гра тепер не цікава, материнські руки не дають затишку і немає смаку молока, тож дитина відходить сумна. Зуживши стару імперію, люди, навіть не здогадуючись, вимагають нової імперії. Дитина, що зазнала перетворення й відвикла від матері, матиме відпочинок тільки тоді, коли знайде жінку. Тільки жінка знову збере її докупи. Але хто може показати людям їхню імперію? Хто може в цьому розмаїтому світі завдяки лише силі свого генія вирізьбити нове обличчя і спонукати