Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук
надходили сни другого типу. Вони тривали одну-дві ночі, дуже рідко три, і після їхнього завершення Рута мала такий вигляд, нібито цілий тиждень не склепляла очей. Водночас зі снами, в яких вона вешталася занедбаним містом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали її по кілька разів на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свідомість. Про їхнє наближення сповіщав спалах болю між скронями й ірраціональне відчуття несправжності всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, ніби переглядала фільм, який колись уже бачила. Усе до дрібниць здавалося знайомим: місце, запахи, звуки, чиїсь слова та дії. Звісно, це була ілюзія, просто омана – Рута ніколи не передбачала конкретних подій, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дівчині паморочилось у голові, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.
Ніч із понеділка на вівторок минула неспокійно, проте без сновидінь. Чи принаймні Рута їх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав її на другий день після того, як вона дізналася про смерть Якова Чорная. Схожі емоційно нейтральні сновидіння повторилися в середу та четвер. Зате в ніч із п’ятниці на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рівному. З нав’язливим відчуттям, неначе неодмінно мусить когось там знайти.
Сон не був тривожним, але в суботу вранці Рута насилу продерла очі.
На підлозі біля ліжка надривався її мобільний. Дівчина намацала та підняла його. Іванка. Вчора ввечері дівчата домовилися, що Іванчин тато підвезе їх до Молодіжного. Притиснувши телефон щокою до вогкої від слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повідомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неї під під’їздом, і доки подруга встигла вигадати правдоподібну відмазку, чому не зможе поїхати, обірвала зв’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, після чого сповзла з ліжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.
Вони спізнилися. Тобто біля воріт Молодіжного з’явилися вчасно, проте ні Рута, ні Іванка раніше на кладовищі не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи місце поховання. Коли вони нарешті дісталися потрібного сектора, відспівування добігало кінця, й копачі, діловито потираючи пошерхлі долоні, готувалися забивати труну.
Попрощатися з Яковом Демидовичем зібралося трохи більше ніж півсотні людей. Зо два десятки тісною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах між сусідніми ще свіжими могилами. Наблизитися до труни дівчата не могли (та й не хотіли, щиро кажучи), тож оминули натовп із півночі й зупинилися просто серед голого поля, уже розміченого, проте ще без могил.
Було сонячно та вітряно. На заасфальтованих доріжках, що розділяли Молодіжне на приблизно однакові прямокутні сектори, блищали мілкі калюжі. Рутині мокасини швидко почорніли від вогкої та жирної землі. Їй доводилося постійно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсім не вгрузнути.
Коли священик,