Зламані сходи. Борис Крамер
Це я розумію! – підтримав Ед і замовив дві чашки кави та по п’ятдесят коньяку. – Розказуй! Що вмієш і на що згоден…
– Умію небагато. Згоден на все, – випалив я, не задумуючись.
– Мій френд Боря про тебе багато говорив, – пахнув на мене димом сигари Хезерлі. – Птиця Говорун кмітлива й куди попало дзьоб не соває… Мій френд Боря абищо до мене не пришле. Ти хто йому? Племінник?.. Тепер про родичів не дбають. Тепер родичів оббирають…
Я зауважив його схильність говорити алегорично, ніби вичитаними в книжці цитатами. Або це він сам так формулював речення, щоб видаватись освіченим та глибоким. Хоча в очах нерідко в нього проблискував відчай, ніби в розумного й невиліковно хворого чоловіка, який марнує виділений йому час на дрібниці.
– Пропозиція проста й зрозуміла, – нарешті оцінив мої здібності Ед. – Підеш до мене букмекером. Чи, може, хочеш продавати лотерею «Спортлото»?.. Гроші не пахнуть, особливо, якщо їх багато…
Його щетинисті вусики знову пухнули на мене димком.
– Чи в тебе інші амбіції? – уточнив наостанок дядьків друг.
Інших амбіцій я не мав, хоча мушу сказати, що Ед виявився людиною слова. Такі люди іноді втілюють свою нерозтрачену доброчесність, допомагаючи слабшим. Згодом, за три роки, він допоміг мені вступити на факультет журналістики Київського університету. Чим саме посприяв, я так і не зрозумів – може, тим, що відірвав мене від свого непевного бізнесу і вберіг від тюрми. Екзамени я добре здав – далася взнаки багатолітня мамина муштра. Вона не раз казала, що в мені спить розум, та ніяк прокинутись не може. А до того часу, до навчання, я справно приймав ставки від легковірних громадян на іподромі Хезерлі. Моє завдання було – прийняти ставки й вчасно повідомити Еда, на якого коня найбільше мітять. І так ставалося, що та шкапина була проклята, обіцяла багато, але несподівано приходила другою або третьою. Усі в прольоті, тільки якийсь друг Еда (їх було зо троє-четверо, вони часто не світились, але я їхні пики вивчив за кілька тижнів і на зло підморгував), який поставив на іншого коня, вигравав банк. Спосіб давно випробуваний, засвідчений гербовими печатками відомих ветеринарів, яких, на вимогу азартних гравців, не раз просили розібратися. Нема чого біситись. Шкапина на той час фізіологічно була не готова до переможного ривка. Пошкодила на останньому колі праву передню кінцівку, чи її на льоту схопила гостра кишкова колька. Усі задоволені, усі аплодують. І мені перепадало з того навару.
Років за два Ед завітав до мене у вузьку конторку, важко плюхнувся в рипуче крісло, запалив сигару й задумливо погасив. Не йшла, дим душив його, бронхи підводили. Так і до астми недовго. Але Ед не міг покинути шкідливу звичку, коли не курив, то нюхав сигару, проводив нею по щетинці вусів, ніби той тютюн допомагав йому комбінувати нові проекти.
– Юрію, тобі не здається, що ми топчемось на місці? – афористично запитав мене, як перевіреного друга.
– Я б так не сказав. Маєте причал на Дніпрі, яхту й квартиру на Хрещатику…
– Ет!.. Я не