Зламані сходи. Борис Крамер
носило по кафе, клубах, зустрічах і перемовинах, зібралася, ухопила за руку Ігорка й повернулась до батьків у Бучу. Вона стомилась від моєї непостійності, від недовіри, що супроводжувала кожен мій вихід у нетрі столиці. Я, каюсь, не завжди спинявся перед умовними бар’єрами. Скажу відвертіше – ніколи не спинявся. Жінки, вино й розваги – то спадок, відписаний мені денді Едом Хезерлі. Хоча Ія була для мене на першому місці. Вона – надійний тил, на який можна опертися. А я мисливець. Уполював – і все в сім’ю, щоб не відчувала нестатку. Ія сказала, що їй набридло жити з мисливцем, їй хочеться простого й тихого щастя.
Тато передав мені одну зі своїх рис. Хоча, як мені відомо, до мисливства він прилучився випадково. Його шеф Дмитро Вербицький підмовив. За переказами, на телефонній станції тоді було три мисливці – бос, тато й кабельник Северин Нечитайло, у якого руки тряслись. Кабельник мав справу зі свинцем, сидів під землею в люках, видзвонював телефонні пари й зварював муфти. На технічні потреби йому видавали спирт. А за шкідливість – молоко. Він пив і одне, й інше…
У день, коли я метався в порожній квартирі, роздумуючи, як повернути Ію, подзвонила мамина сусідка з Емська.
– Юрію, добрий день, – вкрадливо сказала, вагаючись.
Тітка Марина працювала вихователькою в дитячому садку. Вона була єдиною годувальницею в сім’ї. Чоловік, якого прозивали Семьйон Семьйонович, байдикував без роботи, перебивався дрібними заробітками й не помишляв десь закріпитись, радо щовечора лупив доміно у дворі під будинком. Син Костя, мій ровесник, балабон рідкісний, прогулював школу й тягався зі шпаною на вокзалі, виглядав, що украсти. Років у шістнадцять загримів за ґрати й поволочив свої дні від тюрми до тюрми.
– Юрію, це ти чи не ти? – допитувалась тітка Марина, бо давно не чула мого голосу.
– Я!.. Я!.. – майже по-німецьки підтвердив, тоскно оглядаючи порожню квартиру.
– Дзвоню, щоб твоя мама не почула, – зразу перейшла до справи сусідка. – Вона ж тобі ніколи не скаже… У неї біда!
– Яка біда?
Я не зразу перейнявся її тривогою – Ія й син не йшли з голови, роздумував, як їх повернути. Не годиться жити порізно, наче чужі. Не можу я в порожній квартирі бути сам. Мені з неї хочеться кудись утекти на люди. Постарів, чи що?..
– Лікар виявив пухлину в грудях. Треба робити операцію. А вона сказала, що боїться, – дзвінко доповіла про мамину біду тітка Марина. – Ти мусиш приїхати й втрутитись…
Я приїхав в Емськ і, не зволікаючи, у той же день забрав маму в столицю. Київські ескулапи підтвердили: хвороба є, стадія загострена. Слід вирізати ліву грудь, прийняти серію уколів хімії. Мама осунулась, змарніла, я її не впізнав. Десь поділась її твердість. Відчувалось, що вона дійшла до тієї межі, коли людина залишає собі мало рішень. Усі турботи, усе піклування переклала на мене. Вона слухняно виконувала мої команди. Не мала сили волі щось змінити. Та й можливостей. Їй залишалось вірити мені й сподіватись на краще. Людина завжди сподівається