Зламані сходи. Борис Крамер
Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, із діаметральними доріжками та озерцем посередині, Другим. Виявляється, колись був Перший, але влада його вирубала й на тому місці замостила площу, поставила пам’ятник і збудувала поштамт із АТС, куди пізніше влаштувався на роботу тато. А Другий парк – то був маєток якогось пана, за яким давно час зашумів. Будівлю розібрали, цегла на ній була така, що ще кілька століть простоїть, у фундамент насипали щебеню та піску, зверху заасфальтували. І відкрили на тому підвищенні дитячий майданчик із гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, тріпочучи від щастя. Мама відчула, що в неї виросли крила. З того човника вони перебігли в кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовій драбині піднялись догори, і в безлюдній круглій залі чарівник у білім фартуху націдив їм з італійської кавоварки «Omnia» неповторної кави, від якої їм світ закружляв, наче в танці. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне коліно, подав мамі жовтий кленовий листок і освідчився в коханні. Весілля зіграли за місяць. А обручок не купили. Тоді золоті обручки були дефіцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спеціальні довідки, щоб магазини продавали без черги. Так і з’явились бронзові.
Тьмяне фото двох хлопчиків у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, ніби їх мають за щось покарати. Біляві, вигорілі на сонці чубчики, босі ноги. Чого мама не залишила цю фотографію в сімейному альбомі? Може, тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знімка. Вони тоді були в бабусі Варвари, десь на південному Поділлі, у гостях. І тут хтось скомандував: «Біжіть до річки в садок! Там фотограф вас сфотографує!» Тато біг і вступив у коров’ячий слід. Так і став до знімка. Потім, коли бачив, щоразу згадував – хотів ногу витерти…
На самому споді коробки лежала бобіна з магнітофонною стрічкою. Я зачудовано дістав її, змотав розкручений кінець і заінтриговано подумав: «Що на ній записано? Чого мама її зберегла?» Цей викопний раритет нікому нині не потрібний. Молодь навіть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнітофонів уже в побуті нема. Давно замінили цифрові ґаджети. Якби й хотів прослухати, то не вдасться.
Я сидів розгублений посеред вітальні над перебраною коробкою речей і гадав, з чого почати пошук. Надії було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростіша: тато просто змився з сім’ї, утік кудись на південне Поділля до родичів. Але це так само було неймовірно, як і те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС і кабельник. Індивідуальні причини зникнення тата слід відкинути одразу. Необхідно скласти план пошуку, хоч і нехіть бере. Як можна знайти людину через сорок років?..
Йосип Дребот навчив мене правил журналістських розслідувань. Тож я забив у свій план кілька початкових пунктів. Перший. Познайомитись із колом родичів учасників мисливської вилазки Дмитра Вербицького та Северина Нечитайла. Може, щось пам’ятають. Може, хоч скажуть, до кого, куди, у яке місце поїхали. Озеро Біле довге й велике, лісове, там береги