Дорога до Країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум
скажу, я не знаю, куди нам іти. Ти повинен сам знайти дорогу додому.
Але Тото нічим не міг допомогти. Він виляв хвостом, сопів, тряс вухами і знову повертався до того місця, де вони залишили обшарпанця. Потім він кидався до іншої стежки, знову повертався і мчав до наступної. Проте щоразу дорога здавалася йому незнайомою, і він розумів, що вона не приведе до рідної ферми. Нарешті, коли Дороті вже втомилася бігати слідом за Тото, захеканий песик сів поруч із волохатим незнайомцем й затих, полишивши всі спроби знайти дорогу додому.
Дороті теж присіла й глибоко задумалася. Вона іноді стикалася з незвичайними подіями, але сьогоднішня пригода здавалася їй найдивнішою з усіх. Загубитися поруч з будинком та ще в такому романтичному куточку Канзасу! Дороті була в розпачі.
– Твої рідні хвилюватимуться? – запитав косматий супутник, дивлячись на дівчинку своїми лукавими очима.
– Швидше за все, – зітхнувши, відповіла Дороті. – Дядько Генрі каже, що зі мною завжди щось трапляється, але врешті-решт я повертаюся додому ціла й неушкоджена. Може, він не хвилюватиметься, вирішить, що я скоро повернуся.
– Упевнений, що ти повернешся, – усміхнувся халамидник. – Ти знаєш, хороші дівчатка ніколи не потрапляють у біду. Я теж хороша людина, тож, сподіваюся, й мені не загрожують неприємності.
Дороті з цікавістю глянула на незнайомця. Його одяг був суцільним дрантям, взуття – роздерте й діряве, волосся й борода жмутами стирчали в різні боки. Але усмішка здавалася ласкавою, а очі – добрими.
Дороті спитала:
– А чому ти не хотів потрапити до Олійних полів?
– Річ у тім, що там живе людина, яка винна мені п’ятнадцять центів, і якщо вона зустріне мене, то неодмінно захоче повернути борг. А я не бажаю мати гроші, моя мила.
– Чому? – здивувалася Дороті.
– Гроші роблять людей пихатими, а я зовсім не хочу стати таким. Я хочу, щоб мене любили. Поки в мене є Магніт Любові, всі, кого зустріну на шляху, любитимуть мене.
– Магніт Любові! А що це таке?
– Якщо ти нікому не розкажеш, я покажу його тобі, – відповів Косматий чоловічок тихим таємничим голосом.
– Тут нікому розбовтати секрет, крім Тото.
Халамидник ретельно обстежив одну кишеню, потім – другу, потім – третю. Нарешті витягнув маленький пакетик, загорнутий у м’який папір і зав’язаний мотузкою. Повільно розв’язав мотузку, розгорнув згорток і дістав шматочок металу, за формою схожий на підкову. Цей предмет, тьмяний і темний, не справляв належного враження.
– Ось чудовий магніт, що притягує любов, – схвильовано вимовив Косматий чоловічок. – Його подарував мені ескімос із Сандвічевих островів, хоч насправді там немає ніяких сандвічів. Поки магніт у мене, всі живі істоти, яких я зустріну, ніжно любитимуть мене.
– А чому ескімос не залишив магніт собі? – з цікавістю розглядаючи металевий брусок, запитала Дороті.
– Він втомився від загальної любові до себе й захотів, щоб його хтось зненавидів. Тому віддав магніт мені, а наступного дня його загриз гімалайський ведмідь.
– І ескімос не пошкодував, що