Дорога до Країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум
target="_blank" rel="nofollow" href="#i_005.png"/>
Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.
Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.
Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.
Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.
– Як тебе звати? – запитала дівчинка.
Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.
– Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.
– А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.
– Ґудзик-Розумник.
– Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.
– Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.
– Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.
– Має бути ім’я?
– Звичайно. Як тебе кличе мама?
Малюк перестав копати й задумався.
– Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.
– А як звуть твого тата?
– Просто Тато.
– Та ні, як його ім’я?
– Не знаю.
Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:
– Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.
Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:
– А де ти живеш?
– Не знаю.
– А як ти сюди потрапив?
– Не знаю.
– І зовсім не знаєш, звідки ти?
– Ні.
– Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:
– Що ж ти збираєшся робити?
– Копати.
– Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?
– Не знаю.
– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.
– Повинен? – здивувався малюк.
– Звичайно.
– А що я повинен знати?
– Перш за все, що з тобою буде далі.
– А ти знаєш, що буде зі мною?
– Звичайно, ні.
– А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.
– Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті,