Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець
десь на метр від підвіконня, тож тільки верхівки яблунь у садку можна було в це вікно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотіло на легкому вересневому вітерці.
Олена відкрутила кран над раковиною в кутку, дочекалася свіжішої води й, наповнивши колбу, поставила її на підвіконня. Всунула до колби кип’ятильник, увімкнула його в розетку. Сіла по той бік столу і підперла голову руками:
– Ну, розповідай. Шлойма зам’явся:
– Та що розповідати… Розповідати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше.
– Та ти ж, мабуть, пам’ятаєш, ото, коли ми востаннє бачилися…
Так, тобто ні. Останньої зустрічі (останніх зустрічей) Шлойма, по правді кажучи, не пам’ятав. Роки спливли і принагідно змили чимало того, що варто було б пам’ятати.
Коли він пішов до дев’ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як і намірялася попередньо. Вона швидко оформилася в функціональну розвинуту дівчину. Шлойма, в якого дитинство на той час іще не скінчилося, зрідка бачив її вечорами, коли вона бігла парком на танці в напрямку «пательні» у неймовірно короткій спідничці міні, визивно демонструючи свої повнуваті стрункі ноги пенсіонерам, котрі грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсі медучилища Обля проходила практику в хірургічному відділенні обласної лікарні й там познайомилася з лікарем-інтерном зі Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко підкорив дівоче серце, й молоді люди нетерпляче очікували, коли знову співпадуть їхні нічні чергування. Наступного року вони одружилися, а за кілька місяців Обля народила дочку Наталочку. Ще за кілька місяців Стефко поїхав до батьків у Львів і, потелефонувавши звідти наступного дня, повідомив, що не збирається повертатися «в те кугутське Рівне». У свою чергу Олена затялась не їхати до галицької столиці, наївно шантажувала Оробецького забороною на зустрічі з дочкою, на що Стефцьо в черговій телефонній розмові сказав, що має серйозні сумніви щодо свого батьківства. Олена розплакалась і нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажає (!!) більше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) ніколи (!!!!!!). Здається, Оробецькому саме цього й було потрібно, бо невдовзі він уже опинився за океаном, на Американському континенті, звідки жодних звісток про нього не надходило. Принаймні, до Олени вони не доходили. Розвідного листа чи якихось аліментів вона не дочекалась ані в близькому, ні в далекому майбутньому.
Шлойма на той час вже був доволі посереднім студентом філологічного факультету Ровенського педінституту, а також молодим перспективним поетом, тож їхні з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залізничників чи будівельників вона вже не з’являлася, літстудію при молодіжній газеті «Зміна» не відвідувала зроду, до педінституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двохсоттисячному місті й не зустрічатися ніколи – неможливо, тому якісь короткі спіткання все-таки траплялися, цілком випадково, у штовханині тролейбуса першого маршруту, або на