Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець
стоїть? А у вас там, в западной часті, їй вобще ціни нема!.. – З рота в білоокого разом зі звуками струменіли якісь дивні випари, суміш чогось кислого з чимось спиртовим.
«Звідки він знає, що я з Західного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався…» – Шлойма поліз до задньої кишені вельветок і вийняв звідти дві десятки. Одна з них, ледве встиг він їх роз’єднати, щезла в лівиці громила, хоч він і продовжував нею обіймати Шлойму за плечі. Своєю правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер уже належав йому, з долоні білоокого. Вся трійця, немов по команді, підскочила з лавки й майже полетіла до дверей комерційного відділу.
Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули…
Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива «Львівське-преміум», як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше – пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок у парку для них, вочевидь, не існувало.
– О, мужик, ти ще тут, не уйшов… – голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, – їм нема до тебе справи, от тільки на лавці вчотирьох тісніше, ніж утрьох.
Вони знову сідають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо відкривають пиво, третій-безликий дістає з-під пахви – ага, зовсім і не пляшку, а балон якоїсь хімічної речовини, здається, дихлофосу. Білоокий підставляє під цівку пива зрізану до половини пластикову пляшку, набирає в неї рідини десь на три чверті, простягає третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикає з балона просто у пивну піну, аж вона стає білим вітрилом над посудиною, повертає цей дивний коктейль білоокому. Білоокий обертається до тебе, ловить твій здивований погляд, усміхається, підморгує і залпом випиває. Очі його соловіють просто за мить, плечем він валиться на тебе, інші двоє вже й уваги на нього не звертають, вони зайняті своїми хімічними дослідами з пивом і дихлофосом, поступово (але дуже швидко) їхня й без того не вельми логічна балачка переходить у відверте варнякання, саме час тобі швидше допити свій «преміум» і йти звідси, струсивши з себе білоокого, від біди подалі. Якщо це твоє лихе передчуття не занадто спізнилося, бо…
– А с-слиш, му-мужик… – вже з натугою повертає в роті язиком щокатий. Він розчервонівся, час від часу відригує пряним пахом вітчизняної хімпромисловості. – Ти знаєш, той нож, шо ми його тобі п-продали, він гораздо б-больше стоїть… Двадцять грівєнь, а то й двадцать п’ять… Гик… – Він очікувально дивиться на тебе,