Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець
ти й намагаєшся в цей час крутитись на землі за годинниковою стрілкою і таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши їх на ковзаючі. Але хтось із них завдає тобі удару між ніг, гострим носаком, він потрапляє саме куди слід, тобто куди, звичайно ж, не слід, і від дикого болю ти розпрямляєшся, витягаєшся струною, і вони вже не рахуючи (так, ніби спершу вони рахували удари) місять тебе і молотять по ногах, по голові, в живіт, і ззаду, по нирках, по хребту, і червона імла звідусіль заволікає твій зір…
Але повністю відрубатися, втратити свідомість Шлоймі не вдалось. Не вийшло йому відійти в забуття. Не судилось йому того дня спокою ані на хвилину, що зайвий раз підтверджує істину про відсутність права на спокій для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, і згори, з червоного туману випливли знайомі обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя ці спершу схилились над письменником Ецірваном, а потім швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумів, що його піднято з землі й посаджено на ту ж саму лавку, навіть баночка недопитого пива все ще стояла на ній. Нікого з трійці «роботяг» не було видно ні поблизу, ні навіть на обрії. Хоча на обрій дивитися запухлим оком було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потім схилив голову на коліна і сплюнув під ноги просто на розсипані по траві крекери пінисту кров, у якій сірів уламок зуба. В голові гуло й дзвеніло.
– Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляєте? – трохи докірливо й ніби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. – Тут у нас всяке случається. Ми цих негодяїв споймаєм, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пішов позвонить, визвать наряд і «скору помощ». А ви посидіть спокойно, не шевеліться, бо, може, у вас є які-то внутрєнні поврєждєнія…
Червоний туман в голові потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, і в паху теж тупо ворушився біль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на свої долоні – на пальцях була кров і видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лівим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав від болю – брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.
«Швидка» чомусь довго не їхала. «Чи в них там бензину нема?» – поміркував уголос Самчук. Зате міліційний уазик з’їхав з асфальту й криво-косо пришвартувався під липкою обіч лавки. Звідти вийшло двоє сержантів і Самчук, перемовляючись явно по темі недавнього інциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» – після цієї фрази Миколи Івановича обоє сержантів подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацію. Самчук же підійшов до Миколи Івановича.
– Ну, шо з ним? – питання звучало доволі байдуже.
– Вроді сильно получив… – Микола Іванович теж не випромінював надмірних емоцій.
– Ну то шо будем дєлать? Везем на обслєдованіє? Бачиш, шо «скорої» нема до