Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
маршрутом, наче нічого нині з ним і не трапилося, одне тільки, що не підводив на зустрічних допитливого погляду: був задуманий.
Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним і видзвонювала закованим кінцем об каміння, він квапно крокував, ніби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дійшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив’язана довгим шнурком до палі Аронова коза – Аґасфер кожного разу її обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неї палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури – в неї був будній день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Аґасфер підходить до його трафіки44 – ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.
Арон вдавав, що не помічає Аґасфера, йому ніяково було дивитися цьому дивному чоловікові в очі, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:
– Ароне, – прошепотів Аґасфер, нахиляючись до трафікаря, – ти єврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?
Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.
Але Аґасфер не відходив, чекав відповіді.
Що було робити: трафікар розігнувся, якийсь час дивився крізь примружені повіки на старця, погладжуючи бороду, врешті посмикав себе за пейси, що викручувалися з-під ярмулки, мовив розважливо:
– Кожен, хто хоче більше знати, ніж знає, мусить читати Святе Письмо.
– Я не вмію читати, – зітхнув Аґасфер.
– Хто не вміє читати, той уміє слухати, – підвів пальця Арон. – Але знаєш що: спитай про це краще у Вольфа на Личакові, ти заходиш до його цукерні.
– Він дає мені булочку, але говорити зі мною не захоче – Вольф багач.
– Тоді зайди до рабина в синагогу Золота Роза, той все знає.
– Рабин теж не захоче вести зі мною балачку, я ж не єврей.
– А хто ж ти? – Аронові ставала вже цікавою розмова з Аґасфером, якого знає скільки живе, а голосу його не чув ніколи.
– Я не знаю. Я цісарський… Ти, Ароне, бідний, але тобі ліпше: знаєш, що ти єврей, пам’ятаєш своїх батька, матір, ходиш на їх могилки, а в мене пропала пам’ять на те, що було, забутий мій рід, усе забуто, а я живу, здається, вічно, і смерті нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, і жодного проблиску немає в темній пам’яті, а коли питаю когось, хто я, мені кажуть: цісарський…
Арон уважно слухав старого і ледве вловлював, що він говорить; Аґасфер мішав польські, русинські, німецькі слова, він не мав навіть своєї мови – не тільки роду.
– Воно, напевно, так і є, – вів далі Аґасфер. – У підвалі на Пекарській я маю тапчан, підвал теплий, і ніхто мене звідти не виганяє. Чому не виганяють – цісар не дозволяє.
Єврейська крамничка.