Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
засіяні поля, кукурудзиння, через затуглі від морозу торф’яні луки біг розхристаний, не відчуваючи свого тіла, тіла не було, існувала лише палюча свідомість, яка спопеляла його невкаянним каяттям:
«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце моє прозябає… твої ніженьки сльозами зливаю, ах, прости синові… прости синові… прости синові…»
Батько лежав у труні, вмиротворений, тихий, ласкавий, – він простив уже всім і вся. Сестри і брати розступилися, пропустили до труни Маркіяна, він провів поглядом по їх сумних обличчях, шукаючи просвітку прощення в очах; сестри й брати, молодші за нього, по-дорослому прощали Маркіянові; біля узголів’я покійника стояла мати, дивилася на сина, та в її очах він не знайшов прощення.
Маркіян вклякнув, притиснув затиснуті кулаки до грудей, прошепотів:
– Я викуплю свій гріх… Усім життям викуплю.
Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову. Біля нього стояв дідич Княжого, віце-маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.
– Встань, Маркіяне, – сказав. – Я не дам пропасти сім’ї отця Семена. – Потім глянув на вдову. – І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.
Після похорону Тадей Василевський мовив до Маркіяна:
– Ходи зі мною, тобі треба трохи розвіятися. Спочатку поїдемо в Підгірці, а потім я знайду для тебе діло.
Маркіян був слухняний, мов хлопчик, здавалося – він дасть себе повести за руку. Поцілував сестер і братів, немов прощався з ними назавжди, підійшов до матері, вклякнув, припавши до її подола, чекав благословення. Знав, що ступає на невідому дорогу, з якої не зверне і не схибить, а може не вернутися; за один день він дав дві клятви – словами Котляревського і своїми, і виконає їх, хоч би мав упасти на тій дорозі – неясній, не прозореній поглядом і мислю, та напевно вкритій щебенем і колючками: йому потрібно було благословення.
Мати стояла незворушна, мов статуя, а він чекав навколішках і дочекатися не міг, Василевський знову взяв його за плече, та не вставав син. І врешті діткнулися тремтячі мамині пальці до його волосся, вони були м’які і теплі, на тім’я лягла легка долоня, вона поволі сповзала по його скроні на обличчя, діткнулася губів, підборіддя, він поцілував її і відчував, як прийшли в його душу, владно вмощуючись, рівновага і впевненість. Маркіян устав і пішов з дому вслід за Василевським.
– У Підгірцях я хочу поглянути на рештки бібліотеки, яку розтринькує Едмунд Ржевуський, може, вдасться щось купити, – говорив віце-маршалок, поволі ступаючи піщаною сільською дорогою. – А потім пошлю тебе в Диків, аж під Сандомир…
– Мені до Львова слід би… – несміливо сказав Маркіян. – Я вчу дітей вуйка Захара…
– Най трохи відпочинуть… У Дикові теж пропадає в старій книгозбірні графів Тарновських безліч старих рукописів, безцінні твори літератури слов’ян. Ти будеш впорядковувати бібліотеку, інвентаризувати, а я платитиму тобі за працю. А потім віддам усі книжки Закладові Оссолінських. Наші аристократи стали нині байдужими до скарбів духа, завтра вони гірше за німців