Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
перед своїм начальником поривався встати: він зрадів, що цей учений чоловік, який досконало знає слов’янські літератури, а в своєму «Науковому часописі» помістив дослідження Івана Могильницького про руську мову, таки вирішив переступити ту межу, котру відчував і Любимський.
– Сидіть, сидіть, пане маґістре, – підійшов ближче Слотвінський і поворухнув закрученими вгору вусами.
«Оце й усе, що залишилося від його родового шляхетства, все інше – великопанське – поглинула наука», – подумав Любимський і добродушно посміхнувся, згадавши побрехеньку, буцімто директор, будучи ще урядником маґістрату, ніяк не міг зробити службової кар’єри: уперто не голив вусів, а цісарський уряд не дозволяв урядникам їх відпускати.
– Я радий вас вітати в себе, – погасив усмішку Любимський, помітивши, що директор чимось стривожений, вуса в нього рухалися, дотикаючись то до однієї, то до другої ніздрі. – Прошу сідати, хоч нема де… хіба ось тут, біля мене.
– Ні, ні, – підвів руки Слотвінський, – я не на посиденьки… Ви нічого, очевидно, ще не знаєте, я теж знаю мало – тільки-но почув і не маю з ким поділитися… У Варшаві повстання…
Любимський рвучко схопився з ліжка. Він якусь мить нерозуміюче дивився на директора, ніби не розчув, потім його очі молодо зблиснули, він ніби ще раз за своє життя почув торжествуючий клич «Vive la revolution!»45; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечої втіхи, яка так не гармонувала із зморшками й мішками під очима, і довго так стояв не рухаючись. Слотвінський спочатку подумав, що старий плаче. Маґістр врешті відняв долоню від лиця – воно було задумане й зосереджене, як у людини, яка не може спіймати в пам’яті думки. Така реакція бібліотекаря прикро вразила Слотвінського: адже докотилася нарешті європейська революція – з Італії, Греції, Франції, Бельгії – до Польщі, до розідраної між трьома державами ойчизни, а йому, свідкові страти Людовіка XVI, все одно?
– У Варшаві повстання, пане маґістре, ви не почули? – повторив Слотвінський. – Може, це останній удар по Священному союзу хижаків?
– Я почув, почув, пане директоре, – вираз обличчя Любимського не мінявся, – і до мене прийшла страшна, мов вирок, думка: поляки спізнилися на цілих п’ять літ…
– Не розумію вас…
Слотвінський сів на ліжко, за ним присів Любимський; вони дивилися один одному в очі; старий вичікував, поки директор збагне смисл його слів, погляд Слотвінського врешті поник.
– Ви маєте на увазі декабристів?
– Їх маю на увазі.
– У ваших словах є крупинка рації… Але ж вони нас не хотіли взяти в спільники.
– Це ви не хотіли. Делеґат від польського Патріотичного товариства на з’їзді Південного товариства в Києві не прийняв республіканської програми.
– Так, князь Яблоновський багато де в чому не погодився з Пестелем, та все-таки можна було починати разом. Але ж Пестель сказав погордливо: «Без вас ми можемо відвоювати
Хай живе революція! (