Володимир. Семен Скляренко
я, ти знову вирушаєш до Києва?
– Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.
– Ти – справжній рус! – засміявся проедр.
– Руса з мене ніколи не буде, – жартом на жарт відповів патрикій Феодор, – хоч багато русів вважають мене своїм.
– Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі?
Феодор Борей посміхнувся.
– Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.
– Але віруєш ти в єдиного Бога?
– Я вірую тільки в єдиного Бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.
– Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
– Я ніколи нікого не вбивав, – суворо промовив патрикій Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.
– За наше золото…
– Так, золото було наше, – згодився Феодор.
– А тобі не страшно там, у городі Києві?
– А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі – в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.
– А як руси ставляться до наших купців?
– Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них… А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.
– Слухай, патрикію, – проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, – зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава – на Дунаї… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?
– Що саме тебе цікавить, проедре?
– Великий палац київських князів.
Патрикій Феодор посміхнувся.
– Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.
– Мене цікавить не сам палац, а князі.
– Розумію… На Русі нині сидять сини князя Святослава.
– Скільки їх?
– У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді – він син князя Святослава й рабині.
Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.
– А хто з них, – запитав він, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
– Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити…
– Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?
– Тільки київський князь Ярополк. Він – християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.
– Він одружений?
– Ні,