Без козиря (збірник). Петро Панч
свої обвислі вуси.
– Постогне, постогне та й за розум візьметься.
Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:
– Правильно, Гордію.
– А то ж як? – задоволений з похвали, відказав Байда. – Як кажуть: «На Бога надійся, а свій розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. – І він дістав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». – Ви думаєте, Червоній армії робити нічого? На півночі, це десь там аж біля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англійці, американці, французи й бельгійці.
– Так це ж наші союзники.
– Цареві та панам були союзники, – пояснив Семен Сухий.
– От-от, а на робочих пригнали в Біле море цілий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панів на своє місце! У Сибіру полонених чехословаків теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видає. А їм допомагає японець і якісь австралійці, що до їхньої землі, кажуть, з місяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американці і французи й тут допомагають. Тепер, візьмемо, на Кавказі – наступають англійці з турками. Нафта їм кортить. У Білорусії, як і в нас на Україні, німець пшеничку й вугілля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висіли греки і ті ж таки французи з англійцями.
Він аж упрів від напруження, намагаючись пригадати написане в газетці, до якої зиркав тільки одним оком. Для переконливості Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, ніби складаючи під неї ворогів.
– Це ж тільки… – він хотів сказати – «інтервенти», але слово не давалось. Байда плюнув і твердо вимовив: – Напасники, а ще й своя контра. От під Царицином білі генерали насіли на Донецьку нашу армію. Мошки, мабуть, менше на болоті, ніж ворогів, що посунули на совєцьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до діла! – скінчив він повчальним тоном і не без гордості глянув на своїх гостей.
– Та хіба ж ми самі осилимо? – уже пригніченим голосом, злякавшись такої навали, викрикнув Гирич. – У них офіцери, генерали.
– Будуть і в нас генерали, тільки свої, з робочих, – вставив Семен Сухий. – Хто командує Донецькою армією, знаєш?
– А хто?
– Такий же, як і ти, робітник із луганського заводу – Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
– А ти хіба не знаєш? – і собі запитав Байда, даючи зрозуміти, що тепер перед ним можна не критися.
– Може, в тебе свіжіші новини?
– Скоро ніби почнеться, – відповів Байда, притишивши голос. – Усі чекають тільки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радів про себе. Перед ним сидів зовсім інший Байда.
– Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим більше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобі воно болить, а думаєш тепер ти правильно, Гордію. Іди й агітуй людей, розповідай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не підготовлений до такої пропозиції, розгублено відказав:
– Хіба розумніших не знайдеться? То ж треба партійному бути.
–