Без козиря (збірник). Петро Панч
не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.
Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордій Байда кліпнув очима.
У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:
– І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.
Гордій Байда штовхнув його ногою:
– Ану вставай, гуляко!
Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.
– Гудок уже був, чуєш!
– Нехай собі гуде, а я не піду.
– Чому?
– Не піду.
– Ільку!
– Одв'яжіться. Сказав не піду – і не піду!
– Може, в нього голова болить, – вставила Харита, готова вже захищати його від батька. – Болить голова, синку?
– Не ваше діло!
Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина – і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:
– Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.
– Щоб ти мені його вирядила на роботу, – під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. – Розпаскудила хлопця!
Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.
– Хоч би ж хліба вкусив…
Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.
Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта