Без козиря (збірник). Петро Панч
йде.
– Пасеться, чортяка крива!
– Ану притримай його!
Кочегар почав засукувати рукава, але артільник, боязко озираючись, уже поспішно шкутильгав назад. Гордій Байда виждав якусь хвилину й закінчив:
– От і нам треба. Самим треба братись. Власть і програма більшовицька гарна: за всіх бідних дбає.
Те ж саме запитання, що й у Калинівці, почув він і тут:
– А чи ж скоро?
– Та вже недовго чекати. Як тільки буде сигнал, щоб усі, значить, разом…
Від кого мав бути цей сигнал, він не знав і вийшов із кола з рясним потом на жилавому сірому обличчі. Хто знав його раніше, задоволено посміхнувся. Інші перепитували.
– Хто це?
– Хіба не бачиш? Більшовик якийсь.
– А такий же шахтар, як і ми.
На нього тепер дивилися з особливою пошаною.
– Ми теж тут не сидимо без діла. – І шахтарі кивають на свого десятника Омеляна.
Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважність і за гострий язик. Він умів до ладу вкинути слово, де треба, висміяти шкурників. Духота носив кепку на самій потилиці, а в оголених по лікті руках у нього завжди був який-небудь інструмент. Зараз він тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привітно посміхнувся, і вони потиснули руки, як приятелі після довгої розлуки.
– Максим Мостовий хотів вас бачити.
– Уже влаштувався на роботу?
– Роботи в нього вистачає, та тільки життя собаче: ховайся день і ніч.
– А де ж я його побачу?
– Ви збойку знаєте, ту, що німця вкинули?
– Ну то що?
– Навідайтесь туди завтра надвечір.
Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими коліями. Німецька військова халабуда, воркочучи кованими колесами, обігнула шахту і скоро порівнялася з ними. Зустріч з німецькими бундючними солдатами нікому з них не могла бути приємною, і вони мовчки збочили з дороги. Гордій Байда при зустрічі з німецькими солдатами згадував або Ганса, або блакитноокого юнака, що нагадував пастуха.
– Є й серед них люди з понятієм, трудящі.
– Таких тут довго не тримають, – відказав Гриць Духота, – ми тут з двома ніби договорились уже, та ви знаєте Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, – не знаємо, де й поділись.
– Курц прибігав напередодні: на фронт, каже, посилають.
Від халабуди підійшов солдат із посмішкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всі троє здивовано перезирнулися.
Гордій поторкав пальцями вуздечку й посміхнувся:
– Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене – і то велика.
Солдат повісив уздечку на руку й дістав із кишені французький ключ. Річ була потрібна, але не було потрібних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це їм не потрібне, витяг із-за пазухи нові штани.
– Чого це ти сгродуєшся? Додому, чи що, збираєшся?
На губах у солдата заграла задоволена посмішка:
– Яволь!
Усі