Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей. Сборник
та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:
– Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, підлога срібна, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!
– Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.
Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.
– Ти, Петрусю, зробив?
– Я, – каже.
– То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?
– Я, – каже, – у великій казні позичив.
– Навіщо ж ти тії гроші позичив?
– На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.
– Ну, гляди ж, – каже, – приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.
– Добре, – каже, – пане.
Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:
– Як то можна, щоб той малий та таке зробив?
Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:
– Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.
Пішов він пасти. А панянка йому сказала:
– Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.
От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся – нема коней. У плач. Не знає куди дітися, – таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.
– Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.
– Я, – каже, – і так тобі докучив.
– Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.
– Ну, добре, – каже.
Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.
– Як смеркне, – каже йому панянка, – будуть тії коні коло тебе бігти, виб'ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, – каже, – не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.
Так він і зробив.
Приганяє додому, пан і питає:
– Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.
– Ніхто, – каже.
– Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.
Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.
– Розбирайся, – каже.
– Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?
– Авжеж, – каже.
А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом – літ двадцять йому. Каже той пан:
– Скільки літ ти у мене служиш. Рік?
– Як, – каже, – рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п'ятнадцать літ, бо мені за кожною