Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек
xlink:href="#n_30" type="note">[30], – як казали нам у війську. Це найпевніше і найкраще.
Швейк ліг на нари й заснув щасливим сном.
Тим часом привели ще двох. Один із них був боснійцем. Він ходив по камері, скреготів зубами й через слово сичав: «Йоб твою душу». Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик із крамом.
Другим новачком був шинкар Палівец. Помітивши знайомого, Швейка, він збудив його й трагічним голосом вигукнув:
– І я вже тут!
Швейк щиро потиснув йому руку й мовив:
– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли казав, що по вас теж прийдуть. Така точність – надзвичайно добра річ.
Одначе пан Палівец відповів, що така точність гівна варта, й пошепки поцікавився у Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло зашкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голіце з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до їхнього товариства.
Пан Палівец образився та запротестував – він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, й він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.
– Засрали його, бестії, – кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав він погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, аби відвести на допит.
Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на Голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.
Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю й в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:
– Добрий вечір вам, панове, всім разом.
Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра й підштовхнув до столу, за яким сидів пан із холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість – ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо[31] «Про типи злочинців».
Він кровожерливо глянув на Швейка й наказав:
– Не робіть ідіотської міни.
– Це від мене не залежить, – серйозно відповів Швейк. – Мене списали з військової служби за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.
– Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.
І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності та членів цісарського дому. У центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
– Що
…зі сторінок книжки Ломброзо… – Ломброзо Чезаре (1835—1909) – італ. професор психіатрії, який у своїх працях намагався довести, що причини злочинів треба шукати в успадкованих психологічних особливостях організму злочинців, що зовнішньо проявляються у певних рисах обличчя (сплющений ніс, низький лоб, великі щелепи тощо – ознаки деґенерації), хоча у своїй класифікації злочинців й не відкидав інших чинників. Висунув гіпотезу про взаємозалежність геніальності і божевілля. Ідеї Ломброзо справили значний вплив на подальший розвиток психіатрії, хоча в цілому його вчення неодноразово спростовувалось науковцями.