Хотин. Ю. В. Сорока
і, знаючи вдачу Максима, про всяк випадок узявся за руків'я шаблі.
Однак Максим уже перегорів. Він зупинився і про щось замислився.
– От навіжений! – похитав головою Кульбаба. – Та йди ти під три чорти, разом зі своєю бабою!
– Зачекай! – Максим вхопив Кульбабу двома руками за плечі і заглянув йому в очі. – Як ти казав її звуть?
– Юстисею, – знизав плечима Андрій, – здається, Грабовська. Ти що, не пам'ятаєш?
– Та я… я взагалі мало що пам'ятаю… Юстися Грабовська… Добре! Не тримай на мене зла, братику, щось найшло!
– Та йди ти! – відмахнувся Андрій. – А що, так запала?
Але Максим уже прямував до кабиці.
– Давай, доганяй, без сніданку залишишся.
Кульбаба замислився. Що його так збентежило? Утім, знаючи Горбоноса майже сім років, Андрій уже звик до його дивного характеру. Зазвичай спокійний та розсудливий, Максим міг вибухнути раптовим і нестримним гнівом, коли вважав, що зачеплено його гідність та особисту свободу. Це був один із тих буйних типажів, що ними у всі часи славилося Запоріжжя. Сильний у роботі, мужній у бою і безтурботно-веселий під час гулянки, він завжди був готовий прийти на допомогу товаришеві. Але мав Горбоніс і такі риси, що щиро дивували Андрія. Як ось тепер. Далася йому та полька. Рік назад допомогла, рани перев'язала та переховала до часу… Подумаєш! «Що вони з тими бабами… потрібні вони? А спитаєш навіщо, – потилицю чухають, – уголос метикував Кульбаба, прямуючи до гурту навколо кабиці. – Ще насміхається: молодий, дурний… а сам? Тьху!»
Шатри султанського конаку швидше нагадували велике квітуче місто, ніж похідний військовий табір. Яскравою гамою кольорів розкинулися вони на пагорбі, оточені величезним військом. Здіймалися шиті золотом верхи десятків султанських приймалень, їдалень, почивалень і читалень. Окремо височіли оточені цілими хмарами напівпрозорого шовку споруди гарему з його різноманітними шатрами, наметами і наметиками. А далі шатер султанського шевця, султанського кравця, султанського стрем'яного. Шатер головного астролога падишаха, шатер хранителя шуби й чалми падишаха, шатри хранителів папуги та солов'я падишаха. І все це у шовках, найбагатшій парчі, білосніжних бавовняних тканинах. А разом із тим золото, золото, золото… Золото у вишивках, золото у прикрасах чарівних мешканок гарему, золото в обладунках особистої варти падишаха й золото у кишенях, гаманах і скринях сотень придворних і різнобарвних попихачів.
Навколо султанського селямлику[6] все потопало в зелених заростях найдивовижніїпих рослин, які колись були обережно видобуті з різних тропічних лісів і оселилися в коштовних горщиках для того, щоби радувати око володаря землі й неба. А в цьому казковому лісі лунали неземні мелодії, доповнюючи картину едемського саду в уяві юного падишаха. Найвправніші майстри мелодії, зібрані з різних куточків імперії, намагалися кожним рухом, кожним подихом слугувати насолодою своєму володареві. На передгір'я Буковини опустилася чарівна казка.
А втім, уже на відстані версти від конака можна було бачити зовсім іншу картину. Там, за таборами пихатих сипахів і яничар, за конаками арабських шейхів
Селямлик – чоловіча половина будинку в мусульман.