Хотин. Ю. В. Сорока
сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров – і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.
Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок[11] очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.
Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.
– Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! – залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.
Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…
Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
– …А я гульк – татарка за каменем сидить! Молодесенька! – Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. – Гарнесенька!
– І що, діду, закохалися? – одразу ж під'юдив Кульбаба.
– Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…
– Тю… І навіщо б воно?
– Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
– Ти диви! – Андрій удавано здивувався.
– Бісова баба, – зітхнувши, додав старий.
– Ось тобі й маєш! – не вгавав Кульбаба. – І не жаль було?
Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
– Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, – старий посмоктав люльку. – Але сказати, дітки, по правді, баби – то від диявола! Скількох
Яничарка – рушниця.