Диктатор. Сергій Постоловський
на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серці американської столиці, де попереду виднівся Капітолій, а по ліву сторону за Еліпсом та Президентським парком був Білий дім – таємнича та всесильна будівля, з якої ось вже десятиліття поспіль намагалися правити світом.
Звернувши наліво, на Шосту стріт, що на Північний Захід, авто Майкла С’юті проїхало приблизно вісімсот метрів і зупинилося. Був січень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мілкого снігу, наче дарунок небес жителям та гостям столиці США. Температура трималися у межах 28–32 градусів за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсія, і люди радісно гуляли містом. Але були в тому місті і такі, як Майкл С’юті, що рідко заїжджали до столиці у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.
Нога Майкла С’юті ступила на землю після того, як охоронець, що сидів спереду біля шофера, відкрив задні дверцята машини. Старий С’юті оглянувся навколо, провів очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часів президента Америки Стівена ґровера Клівленда[25], і неспішним кроком рушив до дверей, біля яких виднівся старомодний дзвінок, що висів тут з 1953 року.
Двері відчинилися, а на порозі стояв дворецький, якому було приблизно під шістдесят років, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що він почувається не гірше, аніж якихось тридцять років тому.
– Як справи, Гілберте? – запитав Майкл С’юті, коли подавав дворецькому своє пальто і шляпу, в якій він незмінно ходив ось уже майже сорок років.
– Дякую, сер. Аби не гірше, містере С’юті.
– Усі вже зібралися?
– Чекаємо ще на містера Крокса та мосьє Фонтеблю. Їх літаки затрималися.
– Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’юті і пішов коридором до прокуреної зали, стіни якої оточували книги, а у м’яких шкіряних кріслах та на диванах, за різними столиками з червоного дерева барною стійкою, час від часу збиралися ті, хто приймав рішення, як жити іншим. Майкл С’юті був одним із них.
Коли він зайшов до зали, більшість, але не всі, повернулися в його сторону.
– Проходьте, С’юті! Радий вітати вас серед нас, – звернулась до нього людина з Білого дому на ім’я Роні Шин. Роні був з Бостону і до команди нового президента долучився ще в університеті, а потім з бізнесу досить стрімко та активно перейшов у сферу політики і почав досягати успіхів.
Містер Шин привітався з Майклом за руку і пройшов далі, аби дати можливість і іншим насолодитися його приємною компанією.
С’юті крокував залою, вітаючись із присутніми, аж поки Боб Інґ не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приєднатися до нього, аби в очікуванні решти гостей випити порцію чистого віскі та перекинутися дрібком слів.
Боб Інґ був з тих уродженців Східного узбережжя, які «народилися з грошима» і впевнено продовжили батьківську справу. Бобу було шістдесят сім років – на сім років молодший за Майкла С’юті, він усе своє життя займався політикою, отримуючи від