Фрея із Семи Островів. Джозеф Конрад
був справним моряком і славним хлопцем, але знайомство з ним швидше було небажаним для нього. Воно, бачте, дещо компрометувало його. З іншого боку, він не хотів просто попросити Джаспера забратися геть. Бідолаха Нельсон сам був славним хлопцем. Я думаю, він посоромився б образити почуття навіть якогось кудлатого канібала – хіба що під впливом сильного роздратування. Я кажу – почуття, але аж ніяк не тіло. Коли в хід пускалися списи, ножі, сокири, дубини або стріли, старий Нельсон умів постояти за себе. У всіх інших відносинах душа його була боязкою. Отже, він сидів зі стурбованою фізіономією на задній веранді й усякий раз, як до нього долинали голоси його дочки і Джаспера Аллена, роздував щоки, а потім похмуро зітхав із виглядом вкрай пригніченої людини.
Зрозуміло, я висміював його страхи, якими він почасти зі мною ділився. Він до певної міри рахувався зі мною і поважав мої думки – не за мої моральні якості, але за те, що я підтримував нібито добрі відносини з голландською «владою». Я знав напевно, що головне джерело його страхів – губернатор Банки – чарівний, запальний, добросердний контрадмірал у відставці, – без сумніву, симпатизував йому.
Я завжди акцентував його увагу на цій втішній гарантії, й чоло старого Нельсона (або Нільсена) зазвичай на секунду прояснялося. Але потім він починав похитувати головою з таким виглядом, ніби хотів сказати: все це чудово, але в самій природі голландської влади приховані такі глибини, що ніхто, крім нього, не може їх пізнати. Яка безглуздість!
У той день, про який я кажу, старий Нельсон був особливо дратівливий. Я намагався розсмішити його веселою і дещо скандальною історією, що трапилася з одним із наших спільних знайомих у Сайгоні, як раптом він несподівано вигукнув:
– Якого біса йому тут потрібно? Навіщо він сюди прийшов?
Зрозуміло, що він не чув жодного слова. Це мене розлютило, бо анекдот справді був хороший. Я пильно подивився на нього.
– Заспокойся! – вигукнув я. – Невже тобі невідомо, навіщо Джаспер Аллен сюди приходить?
Це був перший зрозумілий натяк, який я будь-коли робив, – натяк на справжній характер стосунків між Джаспером і його дочкою. Він вислухав його дуже спокійно.
– О, Фрея – дівчина розумна, – неуважно пробурмотів він, а його уявний погляд був, без сумніву, прикутий до «влади». Ні, Фрея недурна. Щодо цього він не турбувався. Він рішуче нічого проти не мав. Вона просто проводила з ним час; хлопець її розважає, і більше нічого.
Коли проникливий стариган перестав бурмотіти, в будинку запанувала тиша. Ті двоє проводили час дуже тихо і, безсумнівно, від щирого серця. Яку більш поглинальну й менш гучну розвагу вони могли знайти, ніж будування планів на майбутнє? Сидячи поруч на веранді, вони, мабуть, дивилися на бриг – третього учасника в цій захопливій грі. Без нього не було й майбутнього. Він був для них і щастям, і будинком, і великим вільним світом. Хто це порівнював корабель із в’язницею? Нехай мене з ганьбою повісять на нок-реї,