У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?
Дорога і дороги… Десятки поїздок усією країною, сотні записаних касет, тисячі метрів магнітофонної плівки. П’ятсот зустрічей, а потім збилася з ліку, обличчя забувала, залишалися тільки голоси. У моїй пам’яті звучить хор. Багатоголосий хор, іноді слів майже не чути, тільки плач. Зізнаюся: не завжди вірила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дійду до краю. Видавалися хвилини сумнівів і страху, коли хотілося зупинитися або відійти вбік, але ж уже була не в змозі це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути. Тепер, мені здається, я набула певних знань, але запитань стало ще більше, а відповідей – ще менше.
Але тоді, на самому початку шляху, я цього не підозрювала…
Привела мене до цього будинку невелика замітка в міській газеті, у якій ішлося про те, що нещодавно на Мінському заводі дорожніх машин «Ударник» проводжали на пенсію старшого бухгалтера Марію Іванівну Морозову. А під час війни, розповідалося в тій замітці, вона була снайпером, має одинадцять бойових нагород, на її снайперському рахунку – сімдесят п’ять убитих. Важко було усвідомити, як поєднати військову професію цієї жінки з її мирним заняттям. З буденним газетним знімком. З усіма цими ознаками звичайності.
…Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:
– Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу… Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось – війна. Мені навіть шкода тебе… Я знаю, про що кажу… Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю…
Звісно ж, здивувалася:
– А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин – усе пам’ятає. А я ні. Я пам’ятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотність.
Попросила прибрати магнітофон:
– Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.
Але за кілька хвилин вона забула про нього…
Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна),
єфрейтор, снайпер:
«Це буде проста розповідь… Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато…
Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін… Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали – ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває… Мої подружки… Мої дівчата кажуть: «Треба йти на фронт». Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу… Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки