У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
убила…
Після війни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років…
Але я досі нічого не пробачила. І не пробачу… Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі… Їх ведуть крізь село, вони просять: «Мати, дай хлєба… Хлєба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм – той шматок хліба, той картоплину… Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння… А жінки плакали…
Мені здається, що я прожила два життя: перше – чоловіче, друге – жіноче…»
«Після війни… Людське життя було нічого не варте. Наведу такий приклад… Їду після роботи в автобусі, раптом почали кричати: «Тримайте злодія! Тримайте злодія! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офіцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собі на коліно і – бах! – ламає її навпіл. Заскакує назад… І ми їдемо… Ніхто не заступився за хлопчину, не покликав міліціонера. Не викликали лікаря. А в офіцера всі груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своїй зупинці, він зіскочив і подав мені руку: «Проходьте, дівчино…» Такий галантний…
Це я зараз згадала… А тоді ми ще були військовими людьми, жили за законами воєнного часу. Хіба вони людські?»
«Повернулася Червона армія…
Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичів постріляли. За давніми звичаями, поруч зі смертю треба бути в білому – у білій хустці, у білій сорочці. До останньої своєї хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з білими вишитими рушниками… Одягнені в усе біле… Де вони його взяли?
Копали… Хто що знайшов – упізнав, то і забрав. Хто руку на тачці везе, хто на підводі голову… Людина довго ціла в землі не лежить, вони всі там перемішалися одне з одним. З глиною, з піском.
Сестру не знайшла, здалося мені, що один шматочок сукні – це її, щось знайоме… Дід теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукні ми в домовинку і поклали…
На батька отримали папірець «пропав безвісти». Дехто щось отримував за тих, які загинули, а нас із мамою в сільраді налякали: «Вам ніякої допомоги не дозволено. А може, він живе, лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу».
Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: «У списках не значиться…» Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк…
Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»
«Багато хто з нас вірив…
Ми вважали, що після війни все зміниться… Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які