У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
її бачу в оптичний приціл, добре бачу. Начебто вона близько… І всередині якийсь супротив… Щось не пускає, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок… Він змахнув руками і впав. Убила його чи ні, не знаю. Але мене після того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я – вбила людину?! До цієї думки треба було звикнути. Так… Словом, жах! Неможливо забути таке…
Коли ми повернулися, почали у своєму взводі розповідати, що зі мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: «Їх не жаліти треба, а ненавидіти». У неї фашисти батька вбили. Ми, було, заспіваємо, а вона просить: «Дівчатка, не треба, ось переможемо цих гадів, тоді й співатимемо».
І не відразу… Не відразу в нас вийшло. Не жіноча то справа – ненавидіти і вбивати. Не наша… Треба було себе переконувати. Умовляти…»
За кілька днів Марія Іванівна зателефонує мені й запросить до своєї фронтової подруги Клавдії Григорівни Крохіної. І я ще раз почую…
Клавдія Григорівна Крохіна,
старший сержант, снайпер:
«Уперше страшно… Дуже страшно…
Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Коли по мішенях стріляла – нічого, а тут: я – вбила! Я! Вбила якусь незнайому мені людину. Я нічого про неї не знаю, але я її вбила.
Потім це минуло. І ось як… Як це сталося… Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розібрати, це все горіло, згоріло вже, лише чорні камені залишилися. Фундамент… Багато хто з дівчаток не підійшов, а мене як потягнуло… Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки…
…Повернулася з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. Я мала важке поранення, контузію, погано чула на одне вухо. Мама мене зустріла словами: «Я вірила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день і ніч». Брат на фронті загинув. Вона плакала.
Мама плакала:
– Однаково тепер – народжуй дівчаток чи хлопчиків. Але він усе ж чоловік, він зобов’язаний був обороняти Батьківщину, а ти ж дівчинка. Про єдине я Бога прохала: якщо тебе покалічать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцію. До поїздів. Одного разу побачила там військову дівчину з обгорілим обличчям… Здригнулася – ти! Я за неї теж потім молилася.
У нас неподалік будинку, а родом я з Челябінської області, так у нас там велися якісь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночі, я враз підхоплювалася з ліжка і передусім хапала шинель – і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє: «Прокинься, прокинься. Війна скінчилася. Ти – вдома». Я приходила до тями, почувши її слова: «Я – твоя мама. Мама…» Говорила вона тихо. Тихо… Гучні слова мене лякали…»
У