Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха
кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! – Дорош тупнув ногою. – І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.
– Але ж він застрелив поліціянта, – правив свою лінію я.
– Убив ворога в бою! – вигукнув Дорош. – Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!
– Справді. – Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.
– Нехай, – погодився я. – Це рік тому було.
– І не завершилося! – Тепер Юрко говорив уже спокійніше. – Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншого – не давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.
– Наших? Кого?
– Ну, не тутешніх, – виправився Дорош. – Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їх – до Берези-Картузької.
На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію[9], я навіть жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі[10]. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалося – ми народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.
– Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, – зауважив я.
Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.
– Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, – мовив, виважуючи кожне слово. – Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.
– Ще збудують.
Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.
– Правду кажеш, Мироне, – вицідив Юрко. – Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, – сала шматочок на храмові свята.
– Не пересмикуй, – буркнув я ображено. – То я так…
– І не ти один такий! – Дорош знову підніс голос. – Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої
Організація Українських Націоналістів (ОУН) – український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організація. У міжвоєнній Польщі, через причетність членів Організації до антипольських акцій, у тому числі – силових, визначена терористичною й заборонена. Після вбивства провідника ОУН Євгена Коновальця у квітні 1938 року розділилася на два табори – радикальну ОУН(Б) й помірковану ОУН(М). За радянських часів ОУН визначалася уже як «профашистська» сила незалежно від розмежування.
Береза-Картузька – концентраційний табір (місце відокремлення, ізолювання), створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька на Берестейщині, тепер – територія Білорусі. Був місцем позасудового утримання противників керівного режиму в Другій Польській Республіці.