Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха
вільної хвилини. Бігав, звичайно, з іншими дітьми на річку, гасав по полях, випасав корів улітку. Та щойно якась вільна хвилина – батько вже ледь не за вуха тягне до столу, підсовує нові книжки, примовляє: вчися, Орку, вчися, бо хлопом у гною скнітимеш, а так у пани виб’єшся. Тож нема, чому дивуватися, коли одного разу він привіз мене до Кременця – тамтешній ліцей тоді вважався одним із кращих, ще й від рідного повіту не дуже далеко. Словом, до науки, Орку, до науки.
З Юрком Дорошем досить скоро здружився.
Спершу міське життя на мене, як сам придумав, не налазило. Більше подобалося неквапом прошкувати вулицями й зупинятися всюди, звідки видно Бону. Гора зі зруйнованим на вершині замком дружини польського короля Жигмонта Старого височіла над стародавнім містом, оточена з трьох боків глибокими ярами. Здавалося, вона росте, як дерево, і місто, з вулицями та будинками, – її міцне коріння. Залишки мурованих стін коли зникали в тумані чи молочній густоті хмар. І всякий раз, коли падав дощ або сніг, мені здавалося – це Бона своєю верхівкою пробила дірку в небі. А коли над замковою горою стояло сонце, для мене все разом перетворювалося на сонячний годинник. Споглядати на Бону я міг усякий раз інакше, вибираючи інші точки для огляду й вигадуючи довкола височіні щось нове, часом навіть казкове, містичне, чарівне.
Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюдного острова. Таких, як я, сільських, серед спудеїв-ліцеїстів знайшлося чимало. Не лише русини, поляків із сільських родин вчилося чимало. Не тільки ж моєму батькові кортіло бачити сина освіченим паном, котрий не длубається в землі чи гнойовищі й не крутить хвости бичкам. Міське, панське життя багатьох вабило. Просто, мабуть, тоді я мав інакший склад характеру – не міг швидко звикнути до того, що більшість кременецьких ліцеїстів вважала звичним для себе.
Наприклад – походи у «Волинь».
Туди треба було пензлювати пішки зо два кілометри від центру. Треба було минути синагогу, далі – сама ресторація з великими, щонайменше метровими літерами на вивісці. Не міряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у місті візника. Таксівки тоді в Кременці були рідкістю, хоч вулицями їздили автомобілі. Та де: з міста ходили автобуси до Луцька, Рівного й Дубна, так само прочани мали змогу дістатися до Почаєва[6], а залізничним транспортом – без пересадок до Львова і Луцька.
Саме так до Кременця зі Львова приїхав Данило Червоний.
Та я знову трошки біжу наперед.
Словом, кататися на візниках дозволяли собі студенти-поляки. Русини не були проти піших прогулянок. Особливо назад, коли, загулявшись до темного, можна було легко вмовити дівчину, яку вподобав, аби дозволила провести себе додому. Не думайте, ми були молодими й жодні молодечі забавки чужими для нас не були. Навпаки, тим і здивував Червоний: сидів за столиком у кутку, мусолив кухоль пива, якого майже не торкався, стежив байдуже чи навіть із добре прихованою злістю за відвідувачами, котрі обсідали столики, і за танцями під тамтешній джазовий оркестр.
Ми ж вибиралися у «Волинь» саме за тим
Почаївський монастир у часи Другої Польської Республіки входив до складу Польської православної церкви. Її великими зусиллями вдалося вберегти від передачі в підпорядкування римо-католицької церкви. На території монастиря зберігалося, зокрема, українське православне життя.