Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха
Худорлявий, але не хворобливий, збитий міцно, дивився зазвичай трохи примруженими очима. Ніколи не всміхався, тонкі губи постійно стиснуті, як і він весь сам – немов накручена пружина. Зблизька в Червоному вгадувалося глибоко приховане шаленство. Він справляв враження людини, яка тримається з останніх сил. Необережний крок поруч, необачний рух, погляд, який не сподобається, – і хлопець вибухне. І заразом – світ довкола нього.
Аби ж я знав тоді, як скоро доведеться переконатися в правильності висновків.
Не скажу, що пошкодував. Навпаки, мені б запізнатися з Данилом Червоним раніше.
До того часу я думав, що мені пощастило потрапити в компанію Юрка Дороша. Сильно сказано – компанія. Насправді їх було двоє, і Зенко Лісовський дивився своєму лідеру просто в рота. Дорош досить швидко зійшовся з ним, узявши під опіку. Хоча Зенко її не потребував, дрібного хлопаку в круглих окулярах ніхто в ліцеї не кривдив. Навпаки, наш регент, пан Мар’ян Калюжний, мав достатньо поваги, аби поклопотатися про нього й прилаштувати на службу в ліцейську друкарню. Зенка навіть поважали, бо міг роздобути потрібні для навчання книжки й журнали задурно. Наш брат-ліцеїст не мав на то грошей, бо всі зайві злоті ніс до ресторану, проциндрюючи на пиво.
Треба трохи розказати, як у ті часи велося.
Це вже потім я дізнався про національні заворушення в Малопольській Всходні[2]. У нашому воєводстві Волинському[3] на той час майже вісім років було тихо. До того, щоправда, трохи бунтували, коли поляки почали осідати в наших селах відповідно до чинних законів. Тоді польським селянам та воякам, що повернулися з фронту, почали давати багато землі. А де її брати, як села наші? Правильно, забирати в українців, і нема на те ради.
У нашому селі та й довкола так само розбудувалися польські колонії, і ляхи мали значно більше вигод, ніж ми. Власне, ми взагалі не мали жодних. Батько згадував: навіть за російського царя-батюшки селяни мали більше прав хазяйнувати в себе на землі. Але він за вила не хапався, просто бурчав, бо не волів сваритися з владою. Я малий був тоді і все одно зрозумів: мудро тато чинив, коли не ходив ночами палити збіжжя й різні забудови, де сиділа повітова влада, й не різав нишком телефонні дроти.
Тато не заїдався з владою й нам велів терпіти, тільки так можна вибитися в люди. Однак коли поліція з уланами набігли на наше село, аби навести порядок[4], нам таки перепало. До хати ввірвалися солдати, почали громити все, що бачили, трощити лавки, колоти й різати багнетами подушки та одяг. Батька витягли надвір, заходилися лупцювати шомполами на наших очах. Менші ревли, нічого не розуміючи, я стояв на колінах, плакав, бо думав – зараз візьмуться за маму, потім – за мене. Та враз ніби Бог святий почув: забіг війт, сказав: тут доста, вони все зрозуміли, наука не завадить, та Миронюки слухняні. Офіцер на прощання відважив татові ляща, потім нас облишили.
З часом, коли все вляглося, батько не раз пояснював: ми – польські громадяни, хоч звемося українцями. Хочемо вибитися в люди – треба не зважати на заколотників, не повторювати їхні скарги,
Східна Малопольща (пол. Malopolska Wschodnia) – у міжвоєнний період (1920–1939) польська назва української Галичини, яка входила до складу Другої Польської Республіки. Адміністративно поділялася на Тарнопольське, Станіславівське та Львівське воєводства, де переважало українське населення.
Волинське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця Другої Польської Республіки, утворена 1921 року з семи західних повітів Української Народної Республіки, раніше – Волинської губернії Російської імперії.
Йдеться про пацифікацію (умиротворення) – масштабну каральну акцію, яку схвалив особисто керівник польської держави Юзеф Пілсудський у вересні 1930 року. Операція тривала до кінця листопада й супроводжувалася насильством, убивствами, арештами українців за етнічною належністю. Руйнувалися господарства, кооперативи, хати-читальні, храми. Пацифікація викликала міжнародний скандал, бо документальні матеріали й фотофакти були передані українськими активістами в західну пресу. На підставі цього була подана петиція до Ліги Націй.