Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи
Одному з них було досить неважко залишити на кілька хвилин товариство, швиденько вийти крізь якесь із незліченних французьких вікон, – у вестибюлі, курильній, вітальні або читальні, – хутко проскочити під прикриттям туди, де має проходити дівчина, а далі постріл і поспішний відхід. Mon ami, наразі ми навіть не певні, чи всі дійові особи п’єси вже з’явилися на сцені. Є ж бо ще й церемонна Еллен та її поки що невидимий чоловік. Обоє проживають у домі і – а звідки нам знати? – могли затамувати образу на нашу маленьку мадемуазель. Або навіть ті невідомі австралійці зі сторожки. А можуть знайтися й інші, друзі чи знайомі міс Баклі, яких та не має причини підозрювати, тож ні словом про них не згадала. Я мимоволі відчуваю, Гастінґсе, наче за всім цим щось криється – таке, що поки не випливло на світ Божий. Є в мене невеличка підозра, наче міс Баклі не сказала нам усього, що знає.
– Гадаєте, вона щось приховує?
– Так.
– Може, має на думці не вмішувати когось?
Пуаро вкрай енергійно похитав головою.
– Ні-ні. У цьому сенсі в мене склалося враження, наче вона була з нами цілковито відвертою. Не маю сумніву, що про замахи на своє життя дівчина розповіла нам усе, що знає. Але є ще дещо – те, що, на її думку, взагалі ніяк не пов’язане з ними. І я хотів би довідатися, що ж це за «дещо» таке. Бо я – з усією скромністю хай буде сказано – незрівнянно розумніший, ніж une petite comme ça[40]. Я, Еркюль Пуаро, можу вгледіти зв’язок там, де вона не бачить анінайменшого. І це, чого доброго, дасть мені необхідний ключ. Бо я вам, Гастінґсе, заявляю щиро й смиренно, що наразі, як мовиться у вашої нації моряків, «не бачу землі». І доки не вловлю за всім цим проблиску хоч якоїсь причинності, доти і блукатиму в темряві. За цією справою неминуче щось криється – певний фактор, який я не можу вхопити. Що це? Je me demande ça sans cesse. Qu’est-ce que c’est?[41]
– З’ясуєте… – заспокійливо сказав я.
– От тільки чи не запізно? – похмуро промовив він.
Розділ п’ятий
Містер і місіс Крофт
Того вечора в готелі влаштували танці. Нік Баклі вечеряла там із друзями і весело помахала нам на знак привітання.
Убрана вона була в яскраво-червону вечірню сукню вільного крою, шифоновий поділ якої підмітав підлогу, а над вирізом здіймалися білі плечі та шия, увінчані невеликою темноволосою зухвало скинутою голівкою.
– Заворожливе чортеня, – кинув я.
– І який контраст із подругою, еге ж?
Фредеріка Райс була в білому. Вона танцювала із млосною, апатичною грацією, яка різнилася зі жвавістю Нік, наче небо й земля.
– Вона дуже вродлива, – зненацька зауважив Пуаро.
– Хто? Наша Нік?
– Ні, інша. От тільки «погана» вона чи «хороша»? А може просто нещасна? Складно сказати. Ця жінка – загадка. Хоча зрештою, напевне, пуста як людина. Але запевняю вас, друже мій, вона – allumeuse[42].
– Що ви хочете цим сказати? – зацікавлено спитав я.
Пуаро, усміхаючись, похитав головою.
– Ви рано чи пізно відчуєте це на собі. Пом’янете моє слово.
І
Крихітка, на подобу цієї (
Запитую я себе без угаву. Що це? (
Спокусниця (