Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи
ви остання представниця древньої фамілії, мадемуазель?
– От іще, ми невеликі цабе. Та все ж Баклі прожили тут два чи три століття. Мій брат помер три роки тому, тож я остання в родині.
– Як сумно. То ви живете там сама, мадемуазель?
– О, я частенько буваю у від’їзді, а коли повертаюся, то зазвичай у домі ціле гамірке збіговисько: одні приходять, інші йдуть…
– Це так по-сучасному. А я уявляв вас у темному, таємничому маєтку, де вас переслідує родинне прокляття…
– Ну й чудеса! Яка у вас, певно, романтична уява. Ні, привидів там не водиться. А коли й так, то це якийсь добрий дух. Бо я вже тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів. Напевно, мені хтось ворожить на життя.
Пуаро насторожено випростався.
– Уникали смерті? Та що ви кажете, мадемуазель!
– О, це було не надто захопливо! Такі собі, знаєте, неприємні випадки. – Вона раптом різко смикнула головою, бо поряд саме пролетіла оса. – А бодай цим комахам! Тут, певно, десь неподалік їхнє гніздо.
– Що, мадемуазель, не любите бджіл із осами? Вони вас були покусали, еге ж?
– Ні… але терпіти не можу, коли вони ось так проносяться повз са́ме обличчя.
– Як кажуть у вас, англійців, «бджола у чіпець»[6].
Але тут якраз принесли коктейлі. Тож ми всі здійняли келихи і обмінялися звичними пустопорожніми фразами.
– Мене, власне, чекають на коктейль усередині, – зауважила міс Баклі. – І вже, гадаю, дивуються, куди я поділася.
Пуаро прокашлявся й відставив свій келих.
– Ех, мені б чашечку доброго, духмяного шоколаду, – промурмотів він. – Але в Англії його не варять. А втім, тут є і деякі дуже милі традиції. Взяти молодих панянок – вони то знімають, то надягають свої капелюшки… і то так легко… так граційно…
Дівчина витріщилася на нього.
– Про що ви? А чом би й ні?
– Ви питаєте, бо юна, мадемуазель, геть-зовсім юна. А для мене видається природним носити високу й укладену зачіску – таку, щоб капелюшок тримався на шпильках – là… là… là… et là[7].
І він чотири рази зловісно проштрикнув повітря.
– Але ж це страх як незручно!
– Ще б пак! – видобув Пуаро. Жодна мучениця-жінка не вклала б у ці слова більшої пристрасті. – Коли дув вітер, це були сущі тортури – і починалася мігрень.
Стягнувши з голови свого простого фетрового крисатого капелюшка, міс Баклі кинула його додолу поруч себе.
– Ну а тепер ми робимо ось так, – сказала вона, розсміявшись.
– І це розсудливо й чарівно, – мовив, злегка вклоняючись, мій друг.
Я з цікавістю подивився на нашу співрозмовницю. Скуйовджене волосся надавало їй ельфійської подоби. Та й узагалі було в дівчині щось казкове: це маленьке жваве личко у формі квітки братків, ці величезні сині очі й дещо іще – захопливе та невідступне. Може, якийсь натяк на відчайдушність? А під очима в неї темніли кола.
Терасою, на якій ми сиділи, користувалися мало. Більшість відвідувачів уподобали головну, одразу за рогом, де стрімчак нависав
Bee in one’s bonnet – (
Тут… тут… тут… і тут (