Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи
хлопець», так?
Якусь мить помовчавши, – а тим часом силкуючись збагнути, про що ж саме, на думку Пуаро, йдеться у вислові «чудовий хлопець», – я не без деякого сумніву погодився.
– Здається, непоганий… еге. Наскільки можна сказати з побіжного погляду.
– Цікаво… – зауважив той.
Дівчина забула свого капелюшка. Пуаро, нагнувшись, підняв його й неуважно покручував на пальці.
– Чи відчуває він до неї tendresse[8]? Як гадаєте, Гастінґсе?
– Любий мій Пуаро! Та звідки ж мені знати? Дайте-но цього капелюшка сюди. Леді спохопиться й шукатиме його. А я віднесу їй.
Бельгієць не звернув жодної уваги на моє прохання, а так само повільно покручував капелюшка на пальці.
– Pas encore. Ça m’amuse[9].
– Та годі вже, Пуаро!
– Так, друже мій, я старію і впадаю в дитинство, хіба ні?
Він так точно описав моє відчуття, що я навіть дещо збентежився, як би тут висловитися. Пуаро видав короткий смішок, а відтак, нахилившись до мене, притис пальця до носа.
– Ну, ні… я не той слинявий ідіот, за якого ви мене маєте! Ми повернемо цього капелюшка – звісно, повернемо! – але пізніше. Принесемо його в «Дім на околиці» і так знову матимемо нагоду зустрітися з чарівною міс Нік.
– Пуаро, – звернувся я. – Підозрюю, що ви закохалися.
– Вона ж бо гарна дівчина, еге ж?
– Ну… ви ж сам її бачили. То навіщо питаєте в мене?
– Тому що – гай-гай! – не беруся судити. Мені тепер як молода, то й гарна. Jeunesse, jeunesse[10]… У цьому трагедія мого віку. Але ви – інша річ. От я й апелюю до вас! Ваш смак, природно, трішки застарів – ще б пак, стільки прожити в Аргентині! – і вас захоплює еталон п’ятилітньої давнини, але, в кожному разі, ви значно сучасніший за мене. Вона гарненька, так? Як зараз кажуть, «сексу пильна»?
– Сексапільна, Пуаро. І відповідь на це, скажу я вам, ствердна. Але чому ви так цікавитеся цією леді?
– А я нею цікавлюся?
– Ну… після того, що ви тільки-но заявили…
– У вас склалося хибне враження, mon ami. Я, може, й цікавлюся нею, так, але куди більший інтерес у мене викликає її капелюшок.
Я витріщився на нього, але Пуаро здавався цілком серйозним.
І кивнув.
– Так, Гастінґсе, ось цей самий капелюшок. – Тут детектив здійняв його в мій бік. – Бачите причину мого інтересу?
– Ну, він гарненький, – спантеличено промовив я, – але цілком звичайний – капелюшок як капелюшок. Чимало дівчат такі носять…
Я придивився пильніше.
– А тепер помічаєте, Гастінґсе?
– Звичайнісінький світло-коричневий фетр. Зі смаком дібраний фасон…
– Я не просив вас описувати його. А втім, звичайно, що не помічаєте. Просто неймовірно, бідолашний мій Гастінґсе, як рідко ви зважаєте на істотне! Це щоразу дивує мене, наче вперше! Але погляньте ж, любий мій старий маразматику, тут навіть сірі клітинки залучати не треба, вистачить і очей… Погляньте… погляньте…
І тут нарешті я побачив те, до чого Пуаро старався привернути мою увагу.
Симпатія (
Іще не час. Мене це забавляє (
Молодість, молодість (