Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи
Над моїм ліжком висить картина у важкій рамі. Якось уночі вона зірвалася. Але суто випадково я саме почула, що десь у будинку ляскають двері, тож і спустилася, щоб знайти які й зачинити їх – і так врятувалася. Бо та рама, напевно, проломила б мені голову. Це №1.
Пуаро не посміхнувся.
– Продовжуйте, мадемуазель. Перейдімо до №2.
– О, цей узагалі сміховинний. До моря спускається стрімка, обривиста стежка. Я ходжу тим шляхом купатися. Там є скеля, з якої можна пірнати. Ну й от, зверху зірвався валун і прогуркотів донизу, ледь-ледь не поцілив у мене. А третій випадок був нітрохи не схожий. У машини щось сталося з гальмами – не знаю, що саме, – механік у гаражі пояснював, але я мало що зрозуміла. Так чи інак, але якби я виїхала за ворота й стала спускатися з пагорба, вони б відмовили і я, мабуть, врізалася б у ратушу. Ото була б аварія! Ратуша хіба трішки покоцана, зате від мене – мокре місце. Але, завдячуючи своїй феноменальній здатності завжди хоч щось та забути, я розвернулася і просто влетіла в лавровий живопліт.
– А все ж ви не можете сказати, в чому полягала несправність?
– Підіть спитайте в гаражі у Мотта, коли хочете. Там вам пояснять. Здається, відкрутилася якась залізяка, словом, щось зовсім простеньке. Я ще подумала, чи то, бува, не шкодороб Еллен із нею грався… (Так звуть мою «надію та опору», що впустила вас сюди, і в неї є маленький хлопчик – ну а їх хлібом не годуй, дай повозитися з машиною.) Вона, звісно, клялася-божилася, що той і близько не підходив до автомобіля. Гадаю, попри всі балачки Мотта, там просто щось розхлябалося від тривалої експлуатації.
– А де ваш гараж, мадемуазель?
– З іншого боку будинку.
– Його тримають замкненим?
Очі Нік розширилися від здивування.
– О, ні, звісно, ні.
– Тож будь-хто міг возитися з машиною, лишившись непоміченим?
– Ну… напевно… гадаю, що так. Але ж це чиста маячня.
– Ні, мадемуазель. Це не маячня. Ви не розумієте. Вам загрожує небезпека, серйозна небезпека. Це кажу вам я. Я! Невже ви не знаєте, хто я?
– І хто ж? – мовила, затамувавши подих, Нік.
– Я – Еркюль Пуаро.
– А, – кинула та, але радше розчарованим тоном. – Он воно що.
– Вам відоме це ім’я, еге ж?
– О так.
Дівчина тривожно пересмикнулася, а в очах проступив якийсь зацькований вираз. Пуаро пильно спостерігав за нею.
– Вам ніяково, і це, гадаю, означає, що ви не читали моїх книг.
– Ну… ні… не всі. Але ім’я, звичайно, чула.
– Мадемуазель, ви ввічлива маленька облудниця. – Тут я здригнувся, згадавши схожі слова, які прозвучали в готелі «Маджестик» того ж дня після ланчу. – Я й забув, ви ще зовсім дитина – то звідки ж вам знати його? Як швидко минає слава! Ось зараз мій друг вам пояснить…
Нік перевела погляд на мене, а я, дещо збентежено прокашлявшись, проказав:
– Мсьє Пуаро – видатний… е-е… був видатним детективом.
– Ах, mon ami, – вигукнув той, – невже це всі слова, які ви можете підшукати?! Mais dis donc![19] Скажіть мадемуазель, що я унікальний, неперевершений, найвеличніший детектив,
Та скажіть же (