Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже
вдягаючись, як Малефісента, і тримаючи рівновагу на дванадцятисантиметрових підборах.
Він пошукав поглядом Івану, яка відійшла від товариства і розглядала меблі в кімнаті, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову інспекторку, що оцінює майно багатої платниці.
– Кляйнерт повідомив вам новину? – кинула Лаура веселим тоном. – Вбивцю мого брата затримали.
– Хто вам сказав?
– «Жоден листок не впаде тут без мого відома».
– Вас не бентежить, що ця цитата належить Піночету?
– Це щоб відповідати вашим уявленням.
– Яким уявленням?
– Ви, мабуть, вважаєте, що всі багачі – покидьки, а всі німці – фашики. Ось чому ви не можете опиратися моїм чарам.
Ньєман розреготався, цілком щиро.
– Ви вірите в те, що це Томас Краусс?
– Анітрохи. Це старий ворог нашої родини, але я не можу уявити, щоб він когось убив.
– А проте він зізнався.
– Зізнання нічого не значать.
– Так і є. Але навіщо йому брати провину на себе?
– Заради провокації, зі схильності до мучеництва. Краусс має лише одну причину жити: ненависть до мисливців. На жаль, він так нічого і не зрозумів.
Ньєман мимоволі опустив погляд на плечі графині: чистота і блиск її шкіри були майже неприйнятні. Вона навіювала суперечливі відчуття, щось між мармуром і пергаментом, міцністю і прозорістю.
Він підвів очі, щоб звільнитися від цього зачарування, але натрапив на сітку синюватих вен, що ледь помітно вимальовувалися під її ключицями – вони плинули (він сердився на себе за такі стереотипні порівняння), ніби водорості під замерзлою поверхнею річки.
– У якому сенсі він нічого не зрозумів? – перепитав Ньєман, намагаючись зосередитись.
– Він думає, що захищає природу, але природу захищає мисливство, яке регулює популяцію тварин. Природа живиться від смерті. Це сліпа машина, де немає місця сентиментам.
Ньєман напам’ять знав ці аргументи.
– Погоджуюся, але є й інші способи.
Графиня по-дружньому підморгнула йому.
– Як у коханні.
Він не зрозумів, як сприймати цю репліку. З інших вуст, в іншому контексті це була б справжня провокація серцеїдки, але цього вечора?..
Раптом Лаура щось помітила. Він простежив за її поглядом і побачив Івану, яка, не виходячи зі своєї ролі податківиці, зблизька розглядала підставку з рушницями, на яку Ньєман уже звертав увагу за кілька годин до того.
– Ви цікавитеся вогнепальною зброєю? – запитала Лаура, підходячи до неї.
– Анітрохи.
Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.
Натомість він захоплювався зброєю – усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25]призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.
– Можна? –
Урешті-решт (