Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже
перемигування між братиками.
– Що тут смішного? – запитав флік.
Макс випростався в кріслі й похитав своєю схожою на розфарбовану кеглю головою.
– Скажімо так, ми трохи порушили правила вікенду.
– Тобто?
– Замість того, щоб лягти раніше, як вимагає традиція, ми запросили до своїх спалень юних осіб.
Ньєман чув про це алібі, тепер він пригадав.
– У вас є їхні контакти? – запитав він.
– Так. Можу також повідомити вам їхній тариф.
Ньєман підвів погляд і помітив підвішений на стіні герб Ґаєрсберґів: два схрещені оленячі роги на золотому тлі. І все заради цього, подумав він. Століття воєн, політичних баталій, соціальної боротьби, ревного захисту привілеїв – усе заради двох клоунів, які викликають шльондр перед тим, як піти в ліс завалити оленя. Дарвінівська еволюція приносить чимало розчарувань.
Графиня кудись зникла. Не встиг він це помітити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий таріль із ґжельським розписом у вигляді ніжних блакитних квіток.
Ньємана зворушило, як ця жінка з буйною гривою, затиснута в сукні, ніби ніж у піхвах, ставить на стіл бабусин таріль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цій суперечності він побачив прірву людяності, через що на очах у нього забриніли сльози.
– Домашній штрудель! – оголосила вона, поки Макс наливав усім вина.
Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньєману здавалося, ніби він плаває в казані з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорія, звідусіль віяло жаром, і він почувався дуже близьким до графині…
Але цієї миті Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спіймати. Прекрасний спадкоємець упав прямо в свою тарілку, і до його шевелюри поета домішалися шпецле та соус із мюнстера.
Макс і Лаура силувано розсміялися, але видовище було жалюгідне. Тоді Ньєман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не сміялася, а споглядала цього бідного дурника з виразом глибокої зневаги.
Обличчя Лаури змінилося: риси напружилися, в очах з’явилася відраза. Якоїсь миті флік помітив у цьому виразі всю ненависть знаті до народу, до нижчих прошарків суспільства, нормальних людей, у яких немає ні предків, ні герба, що додавали б їм хоч якоїсь вартості.
– Гадаю, дурниць на сьогодні досить… Ти хочеш спати?
– Ні.
Ньєман з Іваною стояли на ґанку Скляної вілли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Ніч була холодна, і прощання тривало недовго. Коли автівка кузенів розчинилася в пітьмі, графиня повернулася до будинку, не кажучи ні слова.
– Тоді нарий щось на групу VG, – наказав Ньєман. – Річні звіти, дирекція, акціонери. Я не вірю в фінансовий мотив, але краще якомога швидше відкинути цю версію. І ще спробуй перевірити, чи так уже добре розумілися брат із сестрою… Ми не зобов’язані вірити Лаурі на слово.
– Лаура… Ви вже звертаєтесь одне до одного на ім’я?
– Та ну тебе.
Клацнула запальничка, на мить освітивши їхні обличчя. До навколишніх