Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

      Він підвів погляд і провів рукавом по обличчю. Перед ним із розгубленим виглядом стояла графиня. Якщо Ньєман колись і мав якісь несміливі бажання пережити пригоду з Лаурою фон Ґаєрсберґ, то тепер можна було вважати це питання остаточно закритим.

      Він іще раз витер лице, ледве не здираючи собі шкіру.

      – Що сталося?

      Ньєман випростався із зусиллям і, досі сидячи на землі, відсунувся від нерухомого собаки. Він усе ще цілився в нього з пістолета, готовий вистрілити, якщо псина здригнеться. Але ні: він однією кулею зніс їй пів черепа, разом з мозком.

      – Ви ж мені відповісте?

      Нарешті він подивився на графиню.

      – Це ваш собака?

      Він не впізнав власного голосу. У горлі застряг клубок. Лаура простягнула йому руку, щоб допомогти встати, але він її проігнорував. Принижений, задиханий, він урешті-решт звівся на ноги, відчуваючи, як десь у грудях колотиться серце. У нього відразу запаморочилося в голові, і він спробував віднайти рівновагу, водночас намагаючись засунути закривавлений ствол у штани.

      Цієї миті він помітив силует, метрів за п’ятнадцять від них, поміж дерев, що тісним рядом обступали галявину.

      – Гляньте!

      Він знайшов у собі сили простягнути руку. Лаура теж подивилася в тому напрямку.

      – Що?

      Але тінь уже зникла. Утім, Ньєман був переконаний: щойно він бачив чоловіка, який зливався з корою дерев, у кашкеті й дивній полотняній масці з проріззю на рівні очей і твердим конусом на місці носа.

      – Що ви бачили? – запитала Лаура.

      Він не став відповідати – міг би кинутися за тінню, але не в такому стані: ноги ледве тримали його, руки трусилися.

      Ньєман вирішив повернутися до собаки, що лежав біля його ніг. Великий пес із гладкою шерстю та м’язистим тілом. Мішок із чорної шкури, наповнений об’ємними мускулами та зразковим скелетом.

      Із великим зусиллям Ньєман змусив себе стати навколішки, щоб краще його розгледіти. Що за порода – жодної гадки. Тіло могло б належати будь-якому гладкошерстому тер’єру, а от писок був незвичайний. Квадратний, ніби ковадло, блискучий, мов балістична ракета, він здавався водночас неповоротким і загрозливим, щомиті готовим оголити купу вбивчих зубів.