Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже
будь-якого чоловіка.
– Не це мене шокує, – прошепотіла вона.
Щоразу, коли вона дивилася на нього своїми світлими очима, його охоплювало якесь сильне почуття. Блідий водянистий колір її райдужки, блакитний, зелений, золотистий – неможливо визначити один, – нагадував йому аґатові кульки з дитинства. У ті часи вони здавалися йому справжнім скарбом, що приховує у переплетеннях своїх відблисків цілі світи.
– Що мене шокує, – заговорила далі Івана, – то це задоволення, з яким ці ідіоти вбивають тварин.
– Задоволення приносить не саме вбивство, а процес вистежування. А ще – технічна майстерність.
– Це просто супермайстерність – убивати беззахисних тварин.
– Я здаюся, – зітхнув він. – Але одразу видно, що ти ніколи не бачила дика на лінії прицілу…
– Кого?
Ньєман усміхнувся й похитав головою.
– Ти геть нічого в цьому не тямиш. Ходімо, час укладати тушку в люлю.
На цих словах він широким жестом відчинив вікно-двері.
– Так вирішив і вбивця, – промимрила Івана, викидаючи недопалок у ніч.
– Як?
– Убивши Юрґена, він відновив світову рівновагу.
Івана була права: вбивця «зняв», як кажуть мисливці, елемент, що загрожував гармонії його всесвіту. Але якого саме всесвіту? І що такого зробив Юрґен, щоб порушити який-небудь порядок?
– У тебе є список запрошених на полювання? – зненацька запитав Ньєман.
– Я вже його вам давала.
– Їх усіх допитали?
– Звичайно, наступного дня після того, як знайшли тіло.
– Скільки їх було?
– Сорок із чимось. Усі клянуться, що не виходили з мисливського будинку. Перевірити неможливо. Кажу ж, мобільні були під забороною.
Ньєман зайшов до будинку.
– Попрацюй годинку-дві й поспи трохи. Завтра допитаємо твого дружбана.
– Якого дружбана?
– Томаса Краусса, екозахисника, великого мученика за добру справу.
«Коли просуваєшся лісом, уже не йдеться про те, щоб думати, аналізувати, передбачати. Треба лише спостерігати. Ідеш сам-один, не поспішаючи, зливаєшся з лісом. Зосереджений на сто відсотків. Звуки, які можеш викликати, звуки, з якими рухається здобич… Ось і все, що має значення».
«Це знають усі піршери: ти йдеш, шукаєш, але вже відчуваєш зв’язок зі своєю мішенню. Своєрідна вібрація, електричний струм, що єднає вас…»
Лежачи на ліжку з ноутбуком на колінах, Ньєман дивився на ютубі відео німецьких піршерів із субтитрами. Усі були вдягнені в лоден. У питанні камуфляжу існувало кілька шкіл. Але в Німеччині, схоже, абсолютним фаворитом був лоден, м’яка й нечутна тканина.
«Під час вистежування втрачаєш відчуття часу й простору. Перетворюєшся на безтілесний дух. Плинеш лісом. Це транс…»
Перед Іваною Ньєман грав роль адвоката диявола, але сам він також не розумів радості полювання. Мисливці на кшталт його дідуся, які могли увесь вечір описувати красу великого оленя, застиглого в призахідних променях, але яким вигляд цієї краси