На твердій землі. Улас Самчук
І це, здається, було б усе.
О! Ще населення… Люди. Законно і справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всіма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а ті, що були, не конче висувалися на кін її діяльности і творилося враження, що це здебільшого жінки і переважно старшого віку, можливо трохи затінені домашніми звірятами. Можливо, це вулиця пенсистів, ідилійний притулок залишених батьків, яких діти давно вилетіли з цього теплого гнізда і розлетілися по широких просторах турбулентної землі канадської… За вийнятком хіба одного симпатичного шотландця з його не менше симпатичною, перманентно вагітною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дітьми. Наші старші пані дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як і звідки вони тут з’явилися? Ті зворушливі малі сотворіння, які кожного ранку, гарно вимиті і причесані, висипалися гурточком – малі-менші і найменші, від шести до двох років, на вулицю і верталися звідти, часто під вечір, замурзані і розхристані, ніби вони весь той день працювали на копальні вугілля. Що вони десь там робили, що їли, ніхто цим не цікавився і в загальному вони нагадували тих рекламних експертів бруду, на яких звичайно покликаються фірми пральних порошків.
Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, білоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками і був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповнені чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємність. Зворушувала його особиста ініціатива і недоторкальність, що запевняло йому повну незалежність діяння. Ніхто збоку, за вийнятком їх матері, не втручався до їх довірочних справ.
Найближчою моєю сусідкою з правого боку була елеґантна, неодружена, горда міс років тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди модні капелюхи і мала забавного, кудлатого, сірого йоркширського пуделя. Вона жила зі старою, завжди хворою, бурчливою матір’ю та молодим пристойним племінником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постійно стояло на вулиці перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офіційно товариська, занята лиш собою і своєю посадою у одній летунській компанії і вийнятково не зацікавлена своїм зовнішнім господарством, особливо своїм задвірком, який заріс кленовим гаєм, де водилися оси і де знайшли своє постійне приміщення пара скунсів. Вечорами звідти доносились концерти котів, а часом повівало не зовсім приємним запахом.
Сусідкою зліва була старша, солідна пані, вдова, яка займала невеличкий будинок зі скляним ґанком, разом зі своїм років вісімнадцяти сином, акробатом якогось цирку і малою, років п’ятнадцяти, дочкою ученицею «гай-скул». Вона не мала ні собак, ні котів, але мала темно-синього, не зовсім нового «Меркурія», яким часто кудись виїжджала, була помітно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свій невеличкий,