Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик
саму відповідь завтра отримають і поляки. Тому найпершою потребою, котра заставила мене зібрати вас, є вирішити питання про те, як нам поступити далі. Чи варто нам чекати розпорядження з Відня? Прошу всіх, хто має бажання висловити свою думку, зробити це. І прошу не забувати: від нас залежить доля Української Галичини і Буковини.
Першим на трибуну піднявся Михайло Король від Жовкви. Присутні знали його як голову «Русского клуба», але з початком війни він привселюдно відмовився від цього, чим і врятував своє життя, не потрапивши до концентраційного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повністю відійшов від ворожої більшості присутніх політичної течії, що принаймні відчувалося у певній обережності його висловлювань.
От і зараз доктор Король застерігав делегатів Української Національної Ради від поспішності.
– Нам не відома обстановка у Відні, – говорив він. – Від часу, коли стало відомо про маніфест цісаря, ми, фактично, не маємо жодних більш-менш достовірних відомостей про події в столиці, як і, власне, у Європі. Є війна, нема війни – це для нас не відомо! До того ж нашими поспішними діями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цієї миті він доводить до відома цісаря наш мирний план з передачі влади на Галичині та Буковині. Як він виглядатиме в очах цісаря, коли тому повідомлять про події тут, у Львові. Тому я вважаю, що треба чекати маніфесту цісаря про передачу влади в Східній Галичині і Буковині.
Несподівано для всіх з місця озвався Дмитро Вітовський.
– Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав він.
– Що ви маєте на увазі, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину і пояснити свою думку.
Вітовський без жодного заперечення вийшов зі свого ряду і попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попередній оратор невдоволено зиркнув на сотника і так само мовчки повернувся до свого місця.
– Завтра вже буде пізно! – без вступу сказав Вітовський. – Завтра прибувають поляки, і, підозрюю, вони не будуть такими толєрантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Відня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу із польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (він наголосив на цьому слові) повинні випередити поляків.
Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вітовський підвищив голос.
– Маю честь повідомити Українську Національну Раду, що до перевороту все готове і вже неможливо його відвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, вже зранку його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлось зараз її втратити, – закінчив він.
Як не дивно, члени Національної Ради сприйняли ці слова спокійно і складалося враження, що всі чекали саме на того, хто це скаже. Але ніхто