Надійно прихована таємниця. Джеффри Арчер
б хвилину сну, прислухаючись до розміреного гудіння кондиціонера. Гаррі лежав на тонкому матраці з грудками вати й спирався головою на поролонову подушку, яка затуляла вуха. Звісно, у такому номері не було вибору між душем та ванною, адже там просто стояв умивальник із брунатною водою, що постійно крапала. Чоловік склепив повіки і подумки пережив три останні тижні, кадр за кадром, неначе мерехтіння чорно-білого кіно. Жодних кольорів там не було. Яка марна трата часу та грошей. Гаррі був змушений визнати, що він просто не готовий до авторського турне, і якщо не зміг потрапити навіть у п’ятнадцятку після тих незліченних інтерв’ю на радіо та в пресі, то, можливо, настав час Вільяму Ворвіку вирушати на пенсію разом із старшим інспектором Давенпортом і починати шукати собі справжню роботу.
Директор школи Святого Беди зовсім нещодавно натякав, що вони шукають нового вчителя англійської мови, хоча Гаррі знав, що праця в школі – не для нього. Джайлз не раз пропонував місце в Раді директорів «Судноплавної компанії Беррінґтона», де він міг би представляти інтереси сім’ї. Та правда полягала в тому, що він сім’єю не був і в будь-якому разі завжди хотів бути письменником, а не підприємцем.
Жити у Беррінґтон-холі було погано. З книжок не вдавалося заробити достатньо грошей, аби придбати будинок, гідний Емми, і було прикро, коли Себастьян якось невинно запитав батька, чому той не ходить на роботу щоранку, як татусі тих, кого він знав. Іноді чоловік відчував, що живе коштом дружини.
Лише після опівночі Гаррі ліг у ліжко, іще відчайдушніше бажаючи зателефонувати Еммі й поділитися з нею своїми думками, але в Бристолі ще була п’ята ранку, тож він вирішив не спати і зробити це за кілька годин. Та щойно намірився вимкнути світло, як у двері тихо постукали. Чоловік міг заприсягнутися, що повісив табличку «Не турбувати» на клямку. Він накинув халат, почовгав кімнатою й відчинив двері.
– Вітаю! – було все, що вона сказала.
Гаррі витріщився на Наталі, яка тримала в руці пляшку шампанського. Вона була одягнена в обтислу сукню з блискавкою попереду, що наче запрошувала потягнути її вниз.
– Із чим? – не второпав письменник.
– Я щойно бачила першу шпальту недільної «Нью-Йорк таймс»: «Хто не ризикує» посів чотирнадцяту позицію. Ви це зробили!
– Спасибі, – подякував Гаррі, не зовсім усвідомлюючи значення того, що вона сказала.
– А позаяк я завжди була вашою найбільшою шанувальницею, то подумала, що ви захочете відсвяткувати.
Він чув, як у вухах лунали слова двоюрідної бабусі Філіс: «Ти ж тямиш, що ніколи не будеш достатньо гарним для неї».
– Яка гарна ідея, – сказав Гаррі. – Просто дайте мені хвилинку, – додав він, перш ніж повернутися до кімнати.
Підхопив книгу з журнального столика та повернувся до неї. Відібрав пляшку шампанського у Наталі й усміхнувся.
– Якщо ви завжди були моїм найбільшим шанувальником, можливо, саме час прочитати це, – він передав кралі примірник роману «Хто не ризикує» і тихо зачинив двері.
Гаррі