Метафізика. Аристотель
в кожному окремому випадку; адже якщо не буде ні сутності, ні матерії, то не буде нічого взагалі. Проте оскільки це неможливо, то необхідно має існувати щось окрім цілого: кшталт і форма.
Проте знову ж таки, якщо ми припустимо це, то постає питання, в яких випадках припускати, а в яких ні. Що це неможливо у всіх випадках, очевидно: адже ми би не могли припустити, що є якийсь особливий будинок опріч таких собі [20] будинків. Окрім того, чи буде одна сутність, наприклад, для всіх людей? Але ж це безглуздо, адже все, для чого є одна сутність, є одним. Чи їх багато і вони різні? Проте це також безглуздо. Разом з тим, як матерія стає кожною із цих одиничних речей і як і те, і друге, матерія і форма, стають одним цілим?
Далі, стосовно начал [25] може виникати ще таке питання. Якщо вони єдині за видом, то за числом ніщо не буде єдиним: ані саме єдине, ані суще. Проте як можливе пізнання, якщо ніщо серед усього не буде єдиним?
Одначе якщо начала єдині за числом і кожне з начал єдине, а не так, як у чуттєвих речей, де для одного – одні начала, для другого – інші, наприклад, у тотожних [30] за видом складів, начала є тотожними за видом, але різні за числом; якщо ж це не так, і начала сущих єдині за числом, то не буде нічого, крім елементів. Адже немає різниці між тим, щоб сказати «єдине за числом» і «одинична річ»; бо ми називаємо одиничним те, що одне за числом, а загальним – те, що стверджується про них.
[1000a][1] Подібним чином, якби кількість елементів мови була обмежена, то необхідно було б, щоб усіх букв було стільки ж, скільки елементів, бо не було двох чи більше однакових букв для звуків. Ще одне не менш складне питання залишилося поза увагою як нинішніх філософів, так і попередніх: чи одні й ті самі начала для минущого і неминущого, чи різні? Якщо ті самі, то як одні речі є минущі, а другі неминущі і з якої причини? Адже поети, як Гесіод, і всі теологи [10] мислили так, як це було переконливо для них, про нас же не думали. Коли вони роблять начала богами і народженими від богів і говорять, що ті, хто не скуштували нектару й амброзії, стали смертними, то, певна річ, вони вживають вирази, зрозумілі для них самих. Одначе те, що вони казали про застосування цих причин, вище нашого розуміння. Адже якщо боги куштували нектар і амброзію заради насолоди, то вони не є причинами існування богів, якщо ж вони є причинами їхнього існування, то як боги можуть бути вічними, потребуючи їжі?
Утім, не варто надто ретельно обмірковувати слова тих, хто виражає свої мудрування у формі міфів; а от тих, [20] хто міркує за допомогою доказів, слід розпитати й дізнатися від них, яким чином серед речей, що походять від одних і тих самих начал, одні є вічними за своєю природою, інші ж – знищуються? Оскільки ж вони не пояснюють причини, і така думка позбавлена сенсу, то очевидно, що їх начала і причини не можуть бути тими самими. Адже навіть Емпедокл, від кого можна було б чекати, що він не суперечитиме собі, припустився тієї самої помилки: він вважає певним началом розбрат як причину руйнування, проте здається, що й розбрат анітрохи не менше породжує все, окрім єдиного, бо все, крім бога, походить у Емпедокла з розбрату.