Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг
цю історію? – спитав я. – Бо я чую її вперше.
– Про те, як я вирізав кулю з руки справжнього нащадка Артура? Ельда з Ельда? Ні, досі ще нікому і ніколи. Бо хто б мені повірив?
– Я вірю, – сказав я. – І дякую вам. Ця куля могла його отруїти.
– Нє, нє, – зі смішком заперечив Піві. – Його не могла. Кров Ельда надто сильна. Якби я був боягузом… чи бридливим… він би сам це зробив. А так він дав мені можливість приписати собі більшу частину заслуги за банду Ворон, і відтоді я шериф. Але скоро вже ним не буду. Це діло зі шкуряком було для мене останньою краплею. Я бачив достатньо крові й не горю любов’ю до загадок.
– А хто посяде ваше місце? – спитав я.
Здавалося, запитання його здивувало.
– Мабуть, ніхто. Шахти знову закриють через рік-два, тепер уже назавше, а рейки в такому стані, як вони зараз є, протримаються недовго. Разом ці дві події доб’ють Дебарію, яка за ваших дідів була ошатним містечком. Той святий курник, який ви точно проминали дорогою сюди, ще, мабуть, існуватиме, а крім нього не буде ніц.
В очах у Джеймі з’явився стурбований вираз.
– Але що буде, поки цього не сталося?
– А нехай фермери, бандерші і картярі проваляться під три чорти. Мені до них діла нема, чи то вже скоро не буде. Але я не піду, поки не владнаємо цю справу, так чи інак.
– Шкуряк напав на жінку в Безтурботності, – сказав я. – Сильно її пошматував.
– А ви там були, га?
– Жінки перелякані. – Я подумав і згадав ніж, причеплений до ноги завтовшки як стовбур молодої берези. – Усі, крім настоятельки.
Шериф усміхнувся.
– Еверлін. Ця й самому чорту в пику плюне. А якби він забрав її з собою в Ніс, то за місяць вона б там уже верховодила.
– Ви не маєте здогадів, ким міг би бути цей шкуряк, коли він у людській подобі? – спитав я. – Якщо маєте, скажіть, прошу. Бо, як сказав мій батько тому колишньому шерифу Андерсону, ці землі не у нашому віданні.
– Імені я вам не назву, якщо ви це маєте на увазі, але дещо все-таки для вас маю. Ідіть за мною.
За його столом відкривався арковий прохід у тюрму, побудовану у формі літери Т. Саме туди шериф нас і повів. Я нарахував вісім великих камер вздовж центрального проходу і дюжину маленьких у коридорі, що його перетинав. Усі були порожні, крім однієї з менших, де коротав вечір у дрімоті на солом’яній підстилці п’яниця. Двері в його камеру стояли відчинені навстіж.
– Щоб ви знали, колись усі ці камері були заповнені по п’ятницях і в день платні, – сказав Піві. – Сюди набивалося повно п’яних ковбоїв і робітників з ферм. А тепер майже всі вночі сидять по домівках. Навіть у п’ятницю і день платні. Ковбої у своїх бараках, робітники – у своїх. Ніхто не хоче хитаючись брести додому і здибати шкуряка.
– А шахтарі з соляних шахт? – спитав Джеймі. – Їх ви теж саджаєте?
– Нечасто, бо в них є свої салуни в Малій Дебарії. Цілих два. Огидні кубла. Коли шльондри тут у нас у «Веселих хлоп’ятах», «Розбитому щасті» чи «Байдер-Ві» стають