Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

      Коли я спитав Піві, чи є в Дебарії хороший готель або пансіон, він тільки всміхнувся.

      – Останній пансіон тримала вдова Брейлі. Два роки тому її хотів зґвалтувати п’яний зайда, у її власному надвірному нужнику, коли вона там робила свої справи. Але вона завжди була міцним горішком. Помітила, як він на неї дивиться, і пішла туди з ножем під фартухом. І перерізала йому горлянку. Стрінджі Бодін, котрий був нашим головним суддею до того, як вирішив випробувати удачу, вирощуючи коней на Дузі, десь приблизно за п’ять хвилин визнав її невинною внаслідок самозахисту, але жінка вирішила, що годі з неї Дебарії, і поїхала поїздом у Ґілеад, де мешкає донині, я в цьому впевнений. Через два дні після її від’їзду якийсь п’яний клоун спалив її пансіон дотла. А готель ще стоїть. Називається «Мальовничий краєвид». Краєвид там, молоді люди, нітрохи не мальовничий, а в ліжках повно клопів завбільшки з жаб’ячі очі. Без повного боєкомплекту Ельдових обладунків я б там спати не ліг.

      Тож довелося нам першу ніч у Дебарії провести у великій камері для п’яних гультіпак, під картою, яку намалював крейдою Піві. Солоного Сема випустили, і в’язниця була цілком у нашому розпорядженні. Надворі з солончакових рівнин на захід міста віяв сильний вітер. Його стогін під дахом змусив мене знову згадати казку, яку читала мені мати, коли я сам ще був малим пердунчиком, – казку про Тіма Хоробре Серце і старкбласт, у який Тім потрапив у Великому Лісі на півночі Нового Ханаану. Думка про те, як хлопчик сам-один блукав у тому лісі, завжди холодила мені серце, хоча Тімова відвага незмінно його зігрівала. Історії, що їх ми чуємо в дитинстві, не стираються з нашої пам’яті до кінця життя.

      Після того як один особливо сильний порив вітру – в Дебарії він був теплий, а не холодний, як старкбласт, – вдарив у стіну в’язниці та дмухнув у кругле заґратоване вікно солончаковою пилюкою, Джеймі заговорив. Нечасто він перший починав розмову.

      – Роланде, я терпіти не можу цей вітер. Він мені всю ніч спати не дає.

      Сам я завивання вітру любив, бо вони нагадували мені про хороші часи й далекі місцини. Хоча, мушу зізнатися, пісок був зайвий.

      – Джеймі, як ми знайдемо цю потвору? Сподіваюся, в тебе є якісь думки, бо в мене жодної.

      – Поговоримо з шахтарями. Це для початку. Хтось міг бачити, як цей виродок весь у крові скрадався туди, де вони живуть. Скрадався голий. Бо повернутися в одязі він не міг, хіба що заздалегідь роздягається.

      Ці міркування заронили в мені зерно надії. Втім, якщо той, на кого ми полювали, знав, хто він такий насправді, то міг знімати одяг, коли відчував, що наближається напад, ховати його, а потім просто до нього повертатися. Та якщо він не знав…

      Ниточка була тоненька, проте краще, ніж нічого. Якщо обережно, щоб не порвати, потягти за тоненьку ниточку, можна й усю одежину розплести.

      – Добраніч, Роланде.

      – Добраніч, Джеймі.

      Я заплющив очі й подумав про матір. Того року я часто її згадував, але