Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг
цього Х, але загалом на тому самому рівні, тобто під зубцями, шериф намалював наступний хрестик.
– Ферма Алора. Семеро вбитих.
Ще далі ліворуч і трохи вище з’явився новий крейдяний Х.
– Ось ферма Тімберсміта на Чистих Височинах. Дев’ятеро вбитих. Це там ми знайшли голову маленького хлопчика, настромлену на палю. Довкола неї скрізь були сліди.
– Вовк? – спитав я.
Шериф похитав головою.
– Ні, якийсь наче великий кіт. Спочатку. Та перед тим, як ми загубили слід, відбитки перетворилися на щось подібне до копит. А потім… – Він хмуро на нас глянув. – Відбитки ніг. Спочатку здоровецькі, як у велетня, але поступово вони все меншали й меншали, аж поки не стали такими, як у будь-якої людини. Та хай там як, на сланці ми їх загубили. Може, якби з нами був ваш батько, сей, цього б не сталося.
Шериф узявся далі малювати карту, а коли закінчив, то відступив убік, щоб ми могли добре її роздивитися.
– Мені завжди казали, що у хлопців вашої породи мають бути не лише спритні руки, а й гострий розум. То що ви тут бачите, на цій карті?
Джеймі зробив кілька кроків уперед між рядами матраців (мабуть, цю камеру було призначено для багатьох гостей, яких приводили сюди за хуліганство в нетверезому стані) і провів кінчиком пальця по зубцях на верхівці карти, трохи їх розмазавши.
– Тут усюди соляні шахти? Вони йдуть по всій довжині підніжжя пагорбів?
– Так. Соляні скелі, так називають ті пагорби.
– А де Мала Дебарія?
Піві позначив містечко шахтарів ще одним хрестиком. І він виявився близько до Х на тому місці, де вбили жінку й картяра… бо вони прямували в Малу Дебарію.
Джеймі ще трохи пороздивлявся карту, а потім кивнув.
– Здається мені, що шкуряк може бути кимось із шахтарів. Ви теж про це думаєте?
– Еге ж, сільчаник, хоча кількох із них теж роздерли. У цьому є сенс – якщо в такій божевільній справі, як ця, взагалі щось може мати сенс. Нова копальня набагато глибша, ніж старі, і всім відомо, що в землі водяться демони. Може, якийсь шахтар на такого натрапив, розбудив, і той у нього вселився.
– А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, – нагадав я. – Не всі вони становлять небезпеку, але де які доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?
– Артифакс, – сказав він.
– Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?
– Оце вже навряд, – прогарчав Піві.
А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.
– Скільки там тих сільчаників? – спитав я.
– Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.
Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.
– Спокійно, Роланде, – сказав він. – До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.
Він перебільшував, звісно, але я вже