Музика води. Том Бойл
приспів такий час, коли це сестринство – як і відповідне братство – воістину благоденствувало. Щойно наприкінці сімнадцятого століття джин уперше з’явився в Англії (одні балакають, що його начебто привіз за собою з Голландії Вільгельм ІІІ Оранський, а інші твердять, ніби його вигнав із маслаків та кісткового мозку сам Люцифер), як буквально за одну ніч викликав фурор серед нижчих класів. Він був дешевий, як сеча, і міцний, як удар у голову. Прочувши про його появу, чернь просто зшаленіла: адже навіщо цілу ніч кружати пиво, коли можна й за півгодинки набратися до нестями – а коштує це задоволення всього лише пенні? До 1710-го п’яних по вулицях валялося як бруду, – одні лежали голі, наче немовлята, другі холодні, мовби могильні камені. Коли ж сер Джозеф Джекілл, голова Державного архіву, впровадив законодавство, покликане приборкати згубний вплив джину за допомогою патентів і податків, розлючена юрба повибивала шибки в його домі та ледь не зубами відгризла колеса карети. Процес став незворотним. Джин правив за знеболювальне в нелегкі часи, замінив сон, красу, як, власне, і саме життя. Aqua vitae[19] – влучніше й не скажеш. Недова мати була джинозалежною у другому поколінні. Її батько працював чинбарем. Він випивав дві пінти в день і дер із неї шкуру. У дев’ять продав її в наймички, у тринадцять та опинилась на вулиці, а в чотирнадцять і матір’ю стала. Вона померла від цирозу, запалення мозку, сухот та блідої немочі, не доживши й до двадцяти.
Того похмурого зимового вечора у «Святій землі» знайшли притулок іще троє пожильців. Першим був патріарх не знати якого племені, і він бухикав так, немов раз по раз викидав гральні кості. Сконав іще вдосвіта. Хазяїн нічліжки знайшов труп наступного ранку: згустки крові попримерзали до губів та шиї і глибоко в’їлись у безживне біле кубло його бороди. Другим був каменотес – «Гранітні надгробні плити й меморіальні дошки», – який саме завершував триденний запій. Він виблював на солому й там же таки вклався спати. А останньою була літня жінка, закутана в не меншу кількість дрантя, аніж манекен кравця; вона пробралася всередину уже за північ і сторч головою пірнула в ясла по сусідству з вагітною юнкою. Стара лежала в них, дихаючи зі скреготом заіржавілого механізму, і слухала, як стогне мати Неда. Тю, стогін. От так диво! Вона вже й очі закрила, як раптом почувся крик, а за ним і ще один. Стара підвелася на ложі. У сусідніх яслах лежало дівча років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Лоб укривала випотина. З блузи виглядала шийка пляшки. Дівча мучилося пологами.
Карга підкралася ближче, вихопила пляшку та приклалась до неї.
– Агов! – верескнула вона. – Шо з тобою, красунечко? Дитинку народжуєш, ге ж?
Та звела на неї очі, не тямлячись від страху.
– І-і-і-і-і! – заскрипіла стара, розлякуючи голубів із-під крівлі. – Мені й самій доводилось бувати на твоєму місці – та й не раз! Колись малятка сипались із моєї карнавки, наче пепінки з яблуні. – Її обличчя не виражало віку, мовби скинута шкіра змії. Хто міг сказати, скільки людських тілець сформувалося в ній? Або порахувати
Вода життя (